Боісіда та її «Звивини святих русалок»

Boisida int 1

Олена Березюк, або ж… Боісіда. Так, саме БОІСІДА. І шукати будь-яких асоціацій із єгипетською богинею Ісідою чи ще з чимось не потрібно. Її псевдо – просто підбірка сакральних звуків, які, як зазначає письменниця, мають обов’язково принести їй удачу. Молода, цікава, світла і дуже енергійна Боісіда сьогодні поділиться з нашими читачами секретами своє творчості та першими успіхами. Таки, мабуть, сакральність звуків діє. Отже, до вашої уваги найсакральніша особистінсть сучасної української літератури.

— Коли у Вас зародилася любов до літератури?

— Гадаю, все почалося ще в попередньому житті. А може, й раніше :))

Із раннього дитинства я любила книги. Знала багато казок напам’ять. У нашому будинку дитячої літератури вистачало… Пригадую, ввечері ми сідали у спальні й тато читав нам казки. У п’ятирічному віці я декламувала вірші Тараса Шевченка, голосно молилася й малювала принцес. Я була дуже спокійною і ліричною дитиною.

Скільки себе пам’ятаю, я жила у напівреальності, в напівсні. З п’яти років почала вигадувати образи, історії. Коли навчилася писати, взялася занотовувати свої оповідки. Розповідала друзям казки. Сестра й досі згадує комічного персонажа Мурзика Сальтісона, якого ми вигадали разом. Пам’ятаю, прототипом був маленький іграшковий гумовий котик. Може, згодом напишу дитячу книжку, де Мурзик буде головним персонажем.

У 10-12 років я складала історії про русалок і сама малювала ілюстрації до своїх розповідей. Пізніше були вірші й притчі про кохання. Свої історії я записувала у школі на уроках алгебри й інформатики, а коли подорослішала — знаходила вільну хвилинку на роботі. Пригадую, працюючи в кол-центрі, я встигала записувати сюжети оповідань в секундних проміжках між дзвінками.

Творчість була зі мною завжди, щоб я не робила.

— «Заради поезії хочу жити, заради прози ладна померти» — це Ваше життєве кредо?

— Ні. Це давня фраза. Навіть не знаю, де ви її знайшли. То була моя миттєва слабкість, прояв найвищої любові до літератури. Ми, творчі люди — фаталісти й часто помираємо та воскресаємо в своїй уяві. Я б навіть сказала, ця фраза відбиває моє безмежне прагнення зробити українську літературу кращою.

А щодо життєвого кредо… Це складна тема. Мені завжди здавалось, що розповісти про свої переконання одним реченням — занадто просто, банально. Гадаю, мої життєві цінності найлегше простежити в моїх творах. До речі, одного разу я пообіцяла собі, що не писатиму про насилля, аби привернути увагу до своєї творчості. Поки дотримую обіцянки. Якщо ви знайдете на початку мого твору «гостреньке» слівце чи провокативного персонажа, то під кінець твору вам доведеться розплакатись. Принаймні, я докладаю всіх зусиль, щоб читачеві було й радісно, й сумно… Щоб герої не відпускали!

У моїй творчості немає жодного слова, жодного речення, яке б мовилось без мети, без конкретної ідеї. Я занадто люблю творчість, щоб писати про те, що не подобається мені самій.

— Хто для Вас є літературним авторитетом? Кого б могли назвати своїм творчим наставником?

— У мене немає наставників, немає авторитетів. Мій найкращий порадник — я сама. Це не юнацький максималізм. І не самохвальство. Мені приємно помічати власні помилки, робити помітки, перекреслювати, писати й переписувати. Радісно бачити власне зростання. Усвідомлювати, що вчора я була слабшою, ніж сьогодні. Я вважаю, що зловживання кумирами й наставниками веде до втрати індивідуальної манери. Мати вчителя актуально у спорті, бізнесі, медицині, бо у цих сферах важливо перейняти знання попередніх епох. Література занадто самобутня — тут чийсь досвід може тільки завадити.

Деяким речам не навчить навіть найліпший вчитель у світі.

— Що робить Боісіда, коли перебуває на самоті?

— Більшу частину доби я перебуваю наодинці з собою. Для мене це — життєва необхідність, як їжа, сон, рух. Скажу навіть більше, нещодавно помітила, що спілкування з великою кількістю людей пригнічує мою індивідуальність. Саме тому я ретельно добираю коло тих, з ким мені приємно спілкуватись. Не подумайте, що це снобізм. Я вважаю, що абсолютна самотність — це окремий різновид медитації, коли людина може знайти відповіді на власні запитання, навести лад у голові. Дуже часто люди асоціюють самотину з голими стінами. Я віддаю перевагу одинокості на лоні природи — тоді цей стан самотністю вже не назвеш. Мені звично перебувати наодинці з собою: принаймні я знаю, чого від себе чекати.

— Гарний настрій — важлива складова успіху. Що дарує Вам гарний настрій?

— Мій настрій схожий на американські гірки: щойно раділа — через п’ять хвилин сумую. Я навчилася розрізняти сотні відблисків радості й стільки ж відтінків смутку. Я — спеціаліст із почуттів. Іноді мені важко передати словами найскладнішу гамму людських емоцій. Цей нюанс — найважче, що може бути в роботі письменника — передати портрет свого персонажа, показати найменший порух душі… Втім,письменник має нагоду прожити десятки-сотні життів. Гадаю, це чудовий бонус.

Нещодавно я завершила роботу над оповіданням, де події відбуваються в Ісландії. Я дуже хвилювалася, що не зможу передати справжній дух острова, бо ніколи не бувала у Скандинавії. Втім, вийшло дуже реалістично. Ба більше — після роботи над текстом у мене з’явилось відчуття, що я й справді подорожувала Ісландією.

— Як розпочалася Ваша літературна кар’єра? Пам’ятаєте свої перші кроки?

— Я не люблю слова «кар’єра» — від нього віє цинізмом і овертаймом. Краще розповім, коли я розпочала цілеспрямовану літературну діяльність. Так правильніше звучатиме.

Все почалося два роки тому. Одного дня я зрозуміла, що не зможу досягнути успіху в жодній сфері, окрім літератури. Зрозуміла, що мені не вистачить ентузіазму і сили волі працювати з людьми. Я люблю, коли уся відповідальність лягає на мене. Як у приказці: «Сам сплю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…». Люблю бути лідером для себе самої. Два роки тому сіла працювати над романом. Згодом захотілось писати вірші. Зараз завершила роботу над збіркою оповідань.

— Які плоди вже встигла принести Вам Ваша творчість?

— Мої «плоди» ще дозрівають…

— Як Ви ставитесь до критики?

— Спокійно. Насправді, критика — то безкоштовна підказка, над чим потрібно працювати. Варто лише розібратися, чиї поради слухати, а чиї не варті й копійки.

— Нещодавно Ваші твори пройшли відбір до четвертого випуску літературно-мистецького альманаху «PHOENIX». Розкажіть про них.

— Дякую, що нагадали. Щира подяка редакції за довіру. До часопису я надсилала декілька віршів і фантастичну новелу «Вічна Віола». Це мої ранні твори. До речі, поки готували черговий номер «PHOENIX», я встигла розширити новелу. Планую зробити повноцінний фантастичний роман. Читачі журналу матимуть змогу познайомитися із першим розділом цієї оповіді. Але поки це — лише плани…

— Книга, що виходить у світ — яка вона?

— Збірка фентезі оповідань «Звивини святих русалок». Книга романтична й загадкова. Сім історій про кохання. Інтригуючий сюжет, непередбачувані кінцівки. Спаде до смаку всім, хто любить «Лісову пісню» Лесі Українки. У 12-15 років я ладна була віддати усі свої дитячі заощадження з грошей, що батьки давали на шкільні обіди, аби тільки купити книгу про слов’янських мавок, русалок і водяників. Але такої літератури в ті роки не писали. Минув час, мені 28, і я — автор фентезі-книги. Іноді мрії збуваються якось «навиворіт».

— Щоб Ви побажали тим, хто робить свої перші кроки у творчості?

— Пишіть мені на Фейсбук, якщо вас ображають та критикують. Я люблю мотивувати молодих авторів. Роблю це тому, що свого часу мене підтримали незнайомі люди. Гадаю, письменник повинен вселяти надію,інакше для чого тоді писати?

Boisida int 2

Мітки

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.