А ви вірите в дива?

Кінець року — суєта суєт. Завжди намагаєшся підтягнути робочі хвости, навести лад в домі, та і в особистих справах попідчищати б усе, що так не хочеться волокти за собою в новий рік. От саме в такому стані перебувала зараз Ярина. На столі невичитаний річний звіт, голова розколюється від телефонних дзвінків та крику шефа. І навіть улюблена кава не відігріває льоду, яким за останні тижні покрилося серце красуні.

Ярина працює юристом у великій компанії. Забезпечена, успішна, красива. Усе, як кажуть, при ній. І куди ті чоловіки дивляться? Так любить повторювати, проводжаючи Ярину поглядом їхня завкадрами, досвідчена жінка в літах. Напевно, занадто високо поставлена планка не давала шансу бодай одному претенденту до неї дотягнутися. Так, вона дуже вимоглива. До себе особливо, а до інших взагалі. Кожні стосунки розлітаються, як тополиних пух, навіть не перейшовши межу дружнього спілкування. Позаочі її в офісі називають сніговою королевою. Такий собі імідж створила цілеспрямовано. Робота — не місце для побачень і фліртів. Є такий пунктик у Ярини.

— Дозволите? — у двері просунувся голомозий моторний товстун Антон, сисадмін. — Усе зробив, як ви й просили, Ярино Олександрівно.

— Дякую, Антоне, — не підводячи погляд відповіла. Хлопець топтався несміливо біля столу. Ярина нарешті відірвалася від документів. — І? Чого чекаємо? Щедрих чайових?

Хлопчина залився бордовою фарбою, завовтузився, рознервувався і ненароком зачепив теку на столі. Папери літачками розлетілися по всьому кабінеті.

— Я-а-а-а…. — хлопчина, мов баран, щось пробекав і вискочив у двері.

«Господи, як воно таке недолуге по Землі ходить? — Ярина розсерджено збирала документи по підлозі. — От розтяпа! І так часу немає, а тут ще ці помічники!». Гнівно кинула стос паперів на їх попереднє місце. І краєм ока побачила на столі два квитки на різдвяний концерт Океану Ельзи. Усміхнулася і набрала по внутрішньому номер управління інформаційного забезпечення.

— Антоне, зайдіть до мене! — офіційно запросила. На іншому кінці дроту хлопчина злякано гмикнув.

За мить знову несміливо постукав.

— Заходь уже, прошу, — вказала рукою на стілець навпроти. — Антоне, дякую, але я не можу прийняти від тебе такий подарунок.

— Ярино Олександрівно…. — сисадмін двічі протер окуляри, мабуть, щоб краще бачити «предмет свого бажання». — Я не…ви можете піти з ким-завгодно. Це щиро, правда…

— Ти мене дійсно такою вважаєш? Щоб я оце прийняла від тебе два квитки, а пішла з ким-завгодно? Так, хлопчику, по правді, я із задоволенням пішла б з тобою на концерт, але… мене не буде в цей час у місті. Їду на відпочинок. Але я зворушена, щиро. І дуже хочу, щоб ти пішов на цей концерт не сам. Запроси хоча б Віруньку з оргвідділу. Вона за тобою давно упадає, я помітила. Будемо вважати, що я оцінила твій жест. І бажаю гарно відпочити!

— Гаразд, як скажете…. — Антон тремтячою рукою згріб квитки і позадкував до дверей.

Ярина розсміялася. От тобі й черговий кавалер-залицяльник. Що ти будеш робити?

Після останнього, як собі думала Ярина, болючого розставання із чоловіком своєї мрії, вирішила дати серцю відпочинок. Треба заспокоїтися, привести нерви в порядок, наповнитися теплом та світлом. Квитки уже тиждень як лежали в її сумочці. Святкові вихідні вирішила провести в Карпатах. Але ні метушні, ні гучних святкувань не хотілося. Обрала невеличкий затишний готель під справді новорічною назвою «Ялинка». Потяг сьогодні о двадцять другій. Речі спаковані. Залишилося прихопити гарний настрій і вперед!

Легким рухом пересунула позначку настінного календаря на тридцять. Передостанній день старого року. Ярина із більшим ентузіазмом взялася на звіт. Хотілося якнайшвидше завершити й зануритися з головою у передсвяткові клопоти.

…Потяг прибув без запізнень. А за годину Ярина уже розпаковувала речі в номері. Невеличке селище в обіймах розкішного лісу в інеї здавалося по-справжньому казковим. Тиша аж різала вуха. Цілюще карпатське повітря робило свою справу — хотілося спати, спати і спати. Жінка спустилася в ошатний ресторан готелю. Замовила собі фірмовий чай і після легкого перекусу впала в сніжно-білі лапища свого величезного ліжка. Прокинулася від легкого стуку в двері. На порозі стояв портьє.

— Перепрошую, ви себе добре почуваєте?

— Загалом так, а щось трапилося?

— Нічого особливого, але ви не спустилися ні на обід, ні на вечерю. І про масаж ви домовлялися…

Ярина глянула на годинник. Так можна проспати усе на світі!

— Дякую, що розбудили. На святкуванні буду! — і зачинила двері перед носом чоловіка.

Насправді нікуди не хотілося йти. Але традиція — як зустрінеш, так і проведеш, і усе таке. Хоча… увесь наступний рік провалятися в розкішному люксівському номері — чому б і ні! Настрій набирав обертів. І о двадцять третій Ярина вийшла з номера. В коридорі зіштовхнулася із сусідом навпроти.

— Ви до святкового залу? — запитав незнайомець.

— Так, не буду відступати від традицій, — окинула чоловіка з ніг до голови.

— Ну і як? — несподівано запитав, перехопивши погляд.

— Що як?

— На вигляд як? — розсміявся чоловік і розтлумачив. — Ви просто, як справжній оцінщик глянули. Ви одна сьогодні?

— А ви? — випалила у відповідь.

— То складемо одне одному компанію… по-сусідськи?

Ярина взяла під руку галантного сусіда і рушили до залу.

Офіціанти побачивши їх разом швидко сервірували стіл по-новому. Чоловік відсунув своїй дамі стілець і сів навпроти.

— Став випадковим свідком на рецепції ваших пошуків, тому знаю і ваше ім’я й прізвище, — привітно усміхнувся. — А я Ростислав. То шампанського за знайомство?

— Звісно! А чому ви один? — Ярині співбесідник подобався. — Сім’я, друзі?

— Я б у вас запитав те ж саме, але розумію, що десь мабуть по одній і ті й же причині ми з вами тут.

— І не вір після цього у новорічні дива! — Ярина пробурмотіла собі під ніс, а вголос додала. — Тоді, по-перше, пропоную перейти на ти, а по-друге, без розпитувань — святкуємо?

— Само собою зрозуміло! Вам дуже личить сукня, — Ростислав уже вдруге наповнював келихи. — Випиймо за те, щоб після опівночі нічого не зникло…

— Боїтеся, що я перетворюся на кабак? — Ярині було легко і весело з ним.

— Боюся, щоб не втекла… Потанцюємо?

Голос Сальваторе Адамо так чуттєво нагадував про сніг і почуття, що неможливо було всидіти на місці. І незчулася, як опинилася в обіймах Ростислава. А коли його рука торкнулася оголеної спини, жінку мов струмом пронизало. Запаморочливий запах справжнього самця просто закрутив голову. «Збожеволіти! — Ярина напевно під дією чудодійних ігристих бульбашок забула про всі дистанції й так відверто тулилася до дужих грудей чоловіка. – Як це усе несподівано красиво! Хай би ця мелодія не закінчувалася вічність!»

Музика цієї ночі не стихала, ніби відчувала, як цій яскравій красуні хочеться побути в обіймах свого кавалера. Вони танцювали, сміялися, жартували, пили вино, загадували бажання… а потім цілувалися під зоряним карпатським небом, як підлітки. Ця ніч не могла бути інакшою! Бо ті, кому судилося зустрітися, обов’язково зустрінуться! Ті, кому судилося бути щасливими, обов’язково будуть щасливими! Але обоє відчували, що усе відбувається занадто стрімко.

Хотілося зупинити цю мить… ні, не зупинити, максимально продовжити! От!

Ростислав поцілував замерзлий носик Ярини.

dyva_2

— Ходімо чай пити? Уже шоста ранку…

Взявшись за руку, щасливі рушили до готелю порожньою вуличкою. «Ялинка» височіла посеред сонного села, ніби вирвана з контексту якогось дорогого фільму. В готелі життя вирувало. Пожильці — декотрі уже прокинулися, а ті ще й не лягали, — радісно вітали одне одного з новим роком.

Ярина з Ростиславом розійшлися біля своїх апартаментів.

— Тільки пообіцяй, — затримав жінку біля дверей Ростислав, — пообіцяй, що не зникнеш…

Жінка зітхнула і послала йому повітряний поцілунок. Впала на ліжко. Навіть думати ні про що не хотілося. Не покидало якесь відчуття із самого початку, що Ростислава вона бачила раніше. Згадати не могла, але зорова пам’ять ніколи не підводила.

Ярина переодяглася і постукала до Ростислав.

— Заходь, я зараз! — почула з кімнати голос.

Двері ванної були привідкриті. Не стрималася, заглянула. Ярослав голився перед дзеркалом, стояв спиною до неї в одному рушнику, який прикривав нижню частину. Підійшла навшпиньки і обійняла ніжно. Ростислав буквально згріб її в обійми і поніс в кімнату. Чай вони пили згодом. І басейн був пізніше.

Ярина лежала на Ростиславові й слухала чіткі відзвуки його серця. Її ж мовчало. Але тепер розуміла, чому Ростислав заговорив про її втечу… вона реально відчувала. Що от саме зараз у цю мить усе її жіноче єство волає про втечу! Втечу від невідворотності чи від невідомості? Чи навпаки від того, що все аж занадто передбачувано?

— Про що ти думаєш? — запитав стиха, зануривши обличчя в її волосся.

— Мені здається, я тебе знаю дуже давно…

— Так і є… ти справді мене не впізнала?

Ярина підперла голову рукою.

— Цікаво! І хто ж ми?

— Ростислав Ігорович Соколовський власною персоною, — чоловікові цікаво було спостерігати за її реакцією.

Ярині забракло повітря. Соколовський? Ну, звісно, як вона його могла не впізнати!!! Давній друг гендиректора їхньої компанії. Щоправда, бачила Ростислава лише раз, кілька років тому.

— А я уже справді повірила в те, що ось така випадкова зустріч може змінити усе життя!

— Ти засмутилася? — Ростислав тільки міцніше її обійняв. — Несподівані зустрічі особливо приємні, коли вони плануються завчасно. Я тебе, коли вперше побачив, місця собі не знаходив. Але твій шеф сказав, що шансів у мене нуль, бо ти ж снігова королева. Але життя дуже несподівано тоді мене закрутило, я потрапив у такі перипетії, що думав уже й не виберуся. Але не забував, що десь є на світі моя снігова королева, неприступна і холодна.

— Але ж минуло два роки!

— Так, я не втрачав надію. І десь місяць тому, коли твій шеф був у мене в гостях, обережно почав про тебе розпитувати. А він і розповів, що, мовляв, така, як і раніше — горда і непідступна, одинока, на горизонті чисто, і додав по секрету, що збираєшся на відпочинок в Карпати. Знала б ти, чого мені вартувало знайти, куди саме ти зібралася!

— От же ж хитрун ти! І головне мовчав до цього часу!!! — Ярина напущено ображено кинула в чоловіка подушкою. — Спокусник ти, от хто!

— Я не думав, що ти мене не впізнаєш, чесно. А потім самому стало так цікаво! Уже не хотілося й признаватися! Пробач обманщика! А ще я боявся, що коли ти дізнаєшся, то розсердишся і втечеш!

Чоловік обціловував кожен пальчик її маленької долоньки.

— Не проженеш мене такого підступного?

— Не дочекаєтеся, Ростиславе Ігоровичу!

— І не збираюся! Після того, що ви зі мною тут витворяли, я просто зобов’язаний запропонувати вам свою руку і серце!!! — і уже серйозно додав. — Ярино, я дійсно хочу, щоб магія цієї новорічної ночі продовжилася, а ти ніколи не зникала з мого життя. Не кажи зараз нічого!!! За кілька днів нам повертатися. І якщо ти дозволиш, ми проведемо цей час тут разом. А до цієї розмови повернемося згодом.

Ярина і не думала казати ні. Вперше за життя серце стукало згодою чітко і врівноважено «так, так, так».

І тихо падав сніг… і лише схована в горах і смереках «Ялинка» була свідком зародження справжнього дива, яке трапляється, якщо дуже-дуже хотіти й по-справжньому вірити.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.