Бабине літо

romantic autumn

Жовтень видався щедрим не лише на погожі дні. Для грибників урожайна пора. Гриби на будь-який смак, великі й дрібнесенькі, суцільним килимом встеляють землю. Прихильникам тихого полювання не можливо пройти повз: опеньки й підберезники, бабки й маслюки, білі й сироїжки так і просяться у кошики.

У друзів Оксани приватний будинок у селі, то і запрошують часто на вихідні до себе в гості. Шкода ж бо таку прекрасну осінь просиджувати в чотирьох стінах. І якось щоразу не складалося, усе якісь справи та проблеми. Але на ці вихідні Оксана все ж таки зібралася, вимкнула телефон і перестала існувати для усього світу. Суботній ранок огорнув місто аж прозорою тишею. Авто вільно рухалося порожніми вулицями й вже за якихось двадцять хвилин Оксана виїхала на трасу. Улюблена радіохвиля додавала настрою. Опустила скло й смакувала свіжістю та прохолодою. За містом усе просто казкове, осінь господарює на повну силу. Барвистими смугами червоно-зелено-жовтих лісосмуг спліталася далечінь поки сягне око. І так неочікувано – трави вкриті срібною памороззю. І все-все тягнеться до скупих осінніх променів, сподіваючись на ніжний сонячний поцілунок. І неймовірно глибоке, аж оксамитове небо споглядає на землю холодними очима. Кінець жовтня як-не-як.

За годину сірий «Опель» в’їхав у двір Панасюків. Господарі уже давно не спали. Анна й пиріг гарбузовий спекла, і свіжий чай малиново-смородиновий заварила. Подруги не бачилися уже кілька місяців, тому обіймалися довго. Степан приніс до столу повну тацю пізнього винограду, червоного Гутеделю.

— Як у вас тут здорово! — Оксана відкинулася у крісло-качалку на відкритій веранді. — Щоразу, коли у вас гостюю, насичуюся таким щастям та оптимізмом!

— То треба частіше приїжджати, — посміхнувся Степан, — бо ти щось нас зовсім забула. Давайте, дівчаточка, допивайте свої чаї, бо час нам вирушати, уже майже сьома.

Оксані видали чоботи й усю необхідну екіпіровку грибника, в руки дали кошик та й усі гуртом рушили до лісу. І лиш занурилися у царину природи, як відразу ж натрапили на цілу галявину густо-коричневих рясних лускатих цяток опеньків. За годину з повними козубочками лісових трофеїв сіли перепочити на старому зваленому дереві.

— Ну от, а ти казала, що не дуже розумієшся, — сміялися друзі. — Це тобі не абищо — природні антидепресанти! І ніякі ліки, щоб ти знала, не допоможуть врятуватися від осінньої хандри, як наш ліс.

— Та ви ж знаєте, мені такі слова, як депресія, хандра не відомі. Просто часу на такі дурниці немає. А сонечка дійсно не вистачає!

— Ой, Оксанко, кохання тобі не вистачає! Заміж тебе треба видавати! — обійняла подругу Аня. — Осінь — це ж найромантичніша пора року, а значить і найкращий час для нової любові. До того ж, осінні закоханості дуже часто переростають у кохання на усе життя, так, Степанку?

— Саме так!

— Дякую вам, мої дорогі, от пройду тут з вами сеанс кольоротерапії й відразу закохаюся!

— Ходімо, будемо розбиратися із нашими грибочками. Сьогодні й законсервуємо, а частину заморозимо. Візьмеш собі, Оксанко, взимку їстимеш і нас згадувати будеш.

Поки жінки перебирали вміст кошиків, Степан чаклував над мангалом. Напевно, немає нічого смачнішого страв приготованих на відкритому вогні.

— Ось я вас, дівчатка, сьогодні почастую не лише м’ясцем смачнючим, а і овочами з нашого городу. Ви тільки уявіть — розкішний червоний перчик, баклажанчики, помідорки, грибочки, цибулька! Мммм! А аромат який, — і прицмокнувши пальці на грузинський манер додав, — проста сказка!!!

Клаповухий песик-дзвіночок, що бігав вільно в дворі, щосили загавкав, вказуючи на чужих, але тут же заметляв хвостиком і кинувся ластитися до чоловіка, який зайшов у двір.

— Не проженете? Доброго дня вам, — привітався незнайомець з ледь чутним акцентом.

— О, Едварде, заходь, ми гостям завжди раді!

— Як справжній мисливець — на запах м’яса, — Оксана зміряла чоловіка оцінювальним поглядом. Красивий, статний, такий весь брутальний, як зараз модно казати.

— А я ніби навмисно на стіл ще один прибор поставила, — щебетала господиня, і Оксана глянувши на неї, зрозуміла, що то був зговір Панасюків. «От уже ж хитрюги, навмисно ж запросили цього Едварда, щоб мене познайомити! Ну я вам розкажу, хай лиш він піде!»

— Знайомтеся, це наша найближча давня подруга, — відрекомендувала її Аня і продовжила жартома, — ну не така, щоб давня, молода і незаміжня! До речі, Оксанко, Едвард також неодружений.

Подруга багатозначно глянула на Оксану, мовляв, май на увазі, дівчино, для тебе ж стараюся.

— Ну ви тут знайомтеся і за стіл!

Едвард простягнув Оксані руку. Міцна долоня сховала маленьку й тендітну дівочу, мов у величезній рукавиці. Зустрілися поглядом. І несподівано чоловік торкнувся її волосся, ніби струмом обдав. Підсвідомо смикнулася, намагаючись звільнити руку.

— Чого ти, то у тебе павутинка заплуталася. Бабиного літа. А ще павучок, той що її насотав, примостився. Ось… — показав на долоні маленьку комашку. — Ти красива, Оксанко, дуже радий, що ми зустрілися.

— Дякую, мені також приємно. А звідки таке ім’я дивне?

— Я поляк. Мама була українкою, тут за кілька хат колись жила її родина. Мама померла рік тому і захотіла, щоб її поховали на батьківщині. Я тепер часто приїжджаю. Душа проситься. Тут добре мені. За кілька днів повертатимуся до Свідниці. У нас невеличке містечко. Тихі вулички, наче іграшкові, кам’яниці, затишні кав’ярні, річка Бистриця та гори. Там пройшло моє дитинство. Я тебе обов’язково познайомлю зі своїм містом.

— Так просто? — здивовано підняла брови. — Навіть не питаючи чи хочу я?

— Чому ж так? Звісно лише з твого дозволу, дівчино.

Панасюки перешіптувалися, накривали на стіл і зиркали на своїх гостей. Здається, вдалася їм задумка. Щиро раділи з цього. Аня уже давно мала таку ідею, ще коли побачила вперше Едварда. Якось, мов ненавмисно, показувала свої студентські фото Едварду і про Оксанку розповіла. Оксанка і не здогадується, що він про неї майже усе знає. «Хай би уже зрослося у них! Вони такі… навіть чимось схожі. Господи, ти ж усе бачиш!» — Аня підняла очі в небо.

— Ви вирішили остаточно нас заморити, щоб ми слиною вдавилися? Частуйте уже, — Едвард сідав поруч із Оксаною за стіл.

— Ну що ж, — Степан наповнював келихи горобиновою настойкою. — До такого столу, як кажуть, і по чарці не зайве випити!

— Ну так, а за що питимемо? За зустріч? Придумала, придумала! — Аня, мов дитина, заплескала в долоні. — На правах господині хочу прочитати вам такі рядки:

Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.

— За це і вип’ємо! За кохання! За знайомство!

Чи то чудодійна настоянка Степанова так діяла, чи сонечко осіннє так гіпнотизувало, але їхати нікому нікуди не хотілося. Оксана й забула, що завтра на роботу із самого ранку. Та і куди вже після солодкої й п’янкої спокуси-горобини? Допізна засиділися за столом за жартами й розмовами. Бриньчала гітара, лилися душевні пісні. І сон десь розсіявся дрібкою зірок над головою. Панасюки прибравши зі столу, пішли до хати. Оксана ж погодилася прогулятися з Едвардом. Не хотілося з ним розлучатися ось так. І коли чоловік припав до її вуст, затиснувши у своїх обіймах до болю, не пручалася. І коли повів за собою, не пручалася. І коли сплелися в обіймах бажанням сповнені тіла, навіть не хотіла думати про те «потім». Насолоджувалася звичайним бабським щастям, мов теплом бабиного літа.

На світанку вислизнула тихесенько з його обійм і навшпиньки до дверей.

Коли уже збиралася виїжджати, заспана Аня вийшла замотана у плед із закрутками на оберемок. Вона й не зрозуміла, що подруга не ночувала вдома.

— Ось грибочки ж не забудь, і тут ще соління-варіння різні! — позіхнула. — Як ти можеш в таку рань вставати? Кидай її ту роботу свою!

— Аню, не починай, мені ще ж добиратися скільки. Дякую за гостину, дорога моя.

— І що ось так поїдеш і йому не скажеш нічого?

— Усе, що хотіла, я йому сказала, — посміхнулася у відповідь. — Не люблю, я цих прощань-зітнань-обіцянь.

— Він гарна людина, Ксюшо, не втрачай його. — Аня обійняла подругу. — Я так хочу, щоб ти була щасливою! З Богом, не жени тільки! І обіцяй приїхати якнайшвидше!

— Обіцяю, дякую! Па! — Оксана посигналила легким дотиком кілька разів на виїзді з двору й машина помчала її у вир нового дня.

Дорогою намагалася зібрати докупи думки, розгребтися у емоціях, якими захлиналося серце. Ніколи ще в житті її не було такого, щоб ось так зірвало дах від чоловіка, з яким ледь знайома. Ввімкнула телефон, у який відразу копійчатами посипалися повідомлення. За кілька хвилин мобільний завібрував і на екрані висвітлився невідомий номер.

— Думаєш, від мене легко втекти? — почула дихання Едварда і мурахи побігли по спині. — Прокинувся з твоїм запахом, на подушці твоя волосинка-павутинка залишилася. Я тут подумав, дівчино, тільки не сперечайся! Я хотів би залишок життя прокидатися з тобою разом.

Оксана закусила губу і ковтала сльози, щоб не сьорбати носом у слухавку.

— Я приїду за кілька місяців. Ти чекатимеш, дівчино?

— Так… — тільки й спромоглася відповісти.

І таки правда, що найміцніші почуття розквітають восени, як пізні квіти, на долю яких випало нелегке випробування морозом і вітром. За рік спілкування Оксана і Едвард пройшли через багато випробувань. Але коли павутинки бабиного літа розвісили свої райдужки над світом, вони стали на рушник долі, щоб разом насолоджуватися багряним спіло-солодким і водночас гіркувато-терпким смаком осені до останніх днів.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.