Букет конвалій

lily of the valley

Одного разу восени, у парку, я підійшов до тебе. Ось так — нагло і відкрито спитав:

А чи не хотіли б ви сьогодні ввечері прийти до мене у гості?

Думав отримаю ляпаса, але почув у відповідь:

— Звісно, от сиджу тут і чекаю, коли ж ви підійдете і запропонуєте… Думала, не наважитеся, але все таки дочекалася…

Не знаючи чи ти іронізуєш, чи говориш серйозно, я продовжив:

— Окей. Тоді я куплю шампанське, шоколад і квіти. Які ваші улюблені квіти?

— Конвалії.

— Хм, — тут я зупинився. — Конвалій не обіцяю, адже на дворі осінь, але щось оригінальне обов’язково придумаю.

Я витягнув з кишені розкладного ножа і видряпав на лавочці, на якій ти сиділа, свою домашню адресу, а внизу дописав: «Чекаю о 20.00». Розвернувся і пішов.

Чомусь тоді я знав, що ти прийдеш…

Ти прийшла. Залунав дверний дзвінок. Я здригнувся, насправді вперше у такий дивний спосіб знайомився з дівчатами, а тим паче, запрошував до себе в гості. В якусь мить, я взагалі пожалів про цю дивну затію. Але вихід залишався один — відчинити тобі двері і пригостити шампанським.

Ти була вишукано одягнена. Поводилася виважено і не боязко, ніби ми знайомі давним-давно. Сиділа у кріслі, акуратно закинувши ногу на ногу, тримала у руках бокал і тонкими пальцями водила по його ніжці — вверх-вниз, вверх-вниз…

Мені перехоплювало подих. Я втрачав дар мови і зі всіх останніх сил намагався не видати себе, не показати свого страху і розгубленості.

— Марина, — представилася ти, коли я втретє надовго замовк.

— Костя, — я збрехав у відповідь.

Ти гостювала до опівночі. І говорила, багато говорила… Не мовчала… Розповідала про улюблені книги і фільми, про музику і мистецтво, про студентські роки і про дитячі мрії. Я уважно слухав і божеволів — від тебе, твоєї присутності, твоїх очей, губ і витончених рук…

 

Я любив тебе з дитинства, а ти навіть не пригадувала, що ми знайомі. Ти бавилася зі мною у дивну гру, ніби хотіла довести мені, собі і всьому світові, що ти — сильна і безстрашна, що самостійна і можеш нічого не боятися.

Я закохався у тебе, коли тобі було 6 років, мені — 8. Ми жили по сусідству, але ніколи не бавилися разом, не мали спільних друзів, ходили у різні школи, але іноді зустрічалися на подвір’ї. І тоді я ховався за деревом і спостерігав за тобою. А одного разу, на твій випускний у 9 класі, я запросив тебе на танець. Ти представилася Мариною, я — Ігорем. Ми танцювали лічені хвилини, але заради цього танцю я продовжував своє нікому не потрібне існування, своє нікчемне життя… В той вечір я подарував тобі книгу. Між її сторінки вклав засушений букетик конвалій, я знав, що конвалії – твої улюблені квіти…

Мої батьки загинули в автокатастрофі і в 18 років я став круглою сиротою. Залишився сам-однісінький у цьому жорстокому світі. І не було людей, які б могли мені у той час підказати, як жити далі… Тому я почав жити так, як вважав за потрібне…

Продав трикімнатну квартиру, думав вступати до університету, але зірвався і обрав зовсім інший шлях. Гроші витратив за півроку: купив старенький будинок за містом, а решту — пропив. У мене не було вірних друзів, лише товариші, готові розпити зі мною першу-другу пляшку. Я не працював, а по трохи розтрачував гроші батьків з ощадної книжки, потім продавав цінні речі з хати, потім крав… Я нічого не хотів від життя і життя у відповідь — нічого не хотіло від мене. Я продовжував кохати тебе, а інших людей, дівчат чи жінок для мене просто не існувало…

Ти росла на радість свої батькам — дівчина-активістка, медалістка і взагалі… Що казати, ти мала усе, що було потрібно — батьківську любов, увагу шанувальників, визнання серед однолітків. Школа, університет, робота… Згодом сім’я, люблячий чоловік, діточки…

Я, як маленький 8-річний хлопчик, продовжував боятися… Страх, що ти відштовхнеш мене, не впустиш у свої серце та життя, не давав розповісти тобі про мої почуття. І так минали роки… Ти жила, а я зголодніло спостерігав з твоїм життям…

— Мені пора йти, — ти глянула на годинник, відставила бокал, викликала таксі і попрямувала у коридор.

Я хотів запитати про чоловіка і про дітей. Але вирішив не виказувати себе. Запитав:

— Прийдеш ще?

— Так. Завтра. Прийду вдруге і востаннє.

 

Ти збрехала мені. Адже не дотрималася слова. Ти приходила щодня, інколи вдень, деколи ввечері. Ніколи не розповідала про свою сім’ю, здавалося, що її взагалі не існує. Я не допитувався. Я довгих сорок років чекав тих митей, коли зможу з тобою от так сидіти і пити шампанське. Безтурботно, без пояснень і зайвих слів…

З того дня, коли я наважився підійти до тебе у парку, все докорінно змінилося. Я полишив пити, красти і запрошувати до себе сумнівних знайомих. Навів лад у будинку, упорядкував територію навколо і уже подумував про те, що потрібно йти на роботу. Хотілося дарувати тобі подарунки, а грошей катастрофічно не вистачало.

Ти прикрашала моє сіре життя своєю присутністю, турботливо готувала їсти, читала мені книжки, а тоді раптово викликала таксі і поверталася до чоловіка і дітей… Я не знав чому ти не розповідаєш про них. Не знав, чому приїжджаєш до мене, чому проводиш зі мною час… І боявся, що рано чи пізно це закінчиться.

Минув рік. Знов наступила осінь. За цей час моє життя перевернулося з ніг на голову. Я вперше став — людиною. Не п’яницею, не злодієм, не нікчемою, а — чоловіком… І мені подобалося жити так: щодня чекати твого приходу, працювати на будівництві, заробляти гроші, а ввечері сидіти у кріслі навпроти тебе і насолоджуватися твоїми очима, руками, губами…

Одного дня ти зателефонувала мені:

— Ігоре, — назвала моє справжнє ім’я і я зрозумів, що світ пливе у мене під ногами. До цього моменту я був для тебе Костянтином. — Приїжджай у парк…

Ми зустрілися біля тієї лавочки, де минулого року ти чекала на мене. Ти мовчки повела рукою по моїй вибритій щоці, поправила комір білої сорочки, торкнулася плечей, обійняла і тихо. Крізь сльози поомвила:

— Пробач.

Я стояв непорушно, немовби усе що відбувалося, аж ніяк мене не стосується.

— Пробач, якщо зможеш… Твоє кохання до мене зруйнувало тобі життя і, на жаль, усе, що я змогла зробити для тебе, я вже зробила. Щиро сподіваюся, що ти відчув принади життя і уже ніколи не повернешся до того, чим займався, не почнеш пити і красти. Але й надалі бути з тобою я не можу. Я заміжня жінка, у мене дорослі діти і рано чи пізно вони довідаються, що я проводжу з тобою час. А цього допустити я не можу — я люблю їх і не хочу зробити їм боляче…

Ти витягла зі сумочки книжку… Ту книжку, у яку я колись вклав засушений букетик конвалій. Поклала на краєчок лавки і пішла. Не озираючись… Я бачив як здригаються твої плечі від надривного плачу. Але не гукав тобі у слід… Знав, що ти ніколи не будеш моєю…

Я довго залишався стояти на тому місці. Не думав, не шкодував, не плакав… Сміявся, голосно і нестримно… А тоді витяг з кишені плаща маленький, справжній букетик конвалій, який спеціально привезли мені на замовлення… Вдихнув їхній п’янкий аромат і безцеремонно кинув собі під ноги…

Того дня я хотів сказати тобі про свої почуття…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.