Дім збудований мудрістю

babyds

Жоден з нас не відчував би так явно своєї потреби в Богові та його допомозі, якби не було випробувань. За тридцять років Марина не була в церкві ні разу. Все вважала, що то зайве. Напевно душа її чекала потрібного моменту. І він таки настав, коли на чотирнадцятому тижні вагітності під час ультразвукового обстеження лікар сказав жінці, що у її малюка є ознаки синдрому Дауна. Не вірила, здавалося, що це якийсь дурний жарт. Лікарі одразу сказали, що потрібно робити аборт. «Вирішувати вам, але 98%, що ви народите дитину-інваліда» — таким був вирок медиків.

Вийшла з клініки й світу білого за сльозами не бачила. Як тепер сказати це чоловікові? Вони у шлюбі майже десять років. Стільки ж років очікування малесенького дива. Як же вони раділи своєму вимріяному щастю! І що тепер? Набрала Сергія, але лише наважилася попросити, щоб приїхав по неї. Вона має сказати це йому в очі. Від такої звістки увесь світ став сірим і безбарвним. Весняний зелений шум і гамір великого міста безжально тиснули і, здавалося, Марина така маленька і беззахисна буде просто розчавлена байдужістю. Люди бігли у своїх справах. Що їм було до того, що їй боляче?!

Помахала рукою здаля Сергію. І вперше за життя подумки звернулася до Всевишнього: «Господи, дай мені сили!» Аж на обличчі змінився після почутого. Для чоловіка така звістка була справжнім шоком. Обняв Марину і заплакав, сховавши обличчя в її волосся. Так і сиділи деякий час в обіймах у своєму горі.

— А може все ще обійдеться, Сергійку? — Марина заглянула в очі чоловікові, — різні ж бувають випадки, може це помилка.

— Давай не будемо поспішати з висновками, моя хороша, пройдемо ще обстеження додаткові, але не треба зволікати. Бо якщо переривати вагітність, то ти сама розумієш…

Марина аж відсахнулася від чоловіка.

— Тобто ти не виключаєш того, що я маю зробити аборт? Ти допускаєш думку про те, що ми уб’ємо своє уже сформоване дитя? — Марина перейшла майже на крик.

— Заспокойся, тихо, — Сергій притис її до себе. — Криком нічого не вирішиш, Мариш, ну навіщо нам хвора дитина? Ти уявляєш, на що перетвориться наше життя?

Марина дивилася на свого коханого, мов на чужу людину. За якісь долі секунд він став їй байдужим. Як вона могла стільки років жити з цим чоловіком? Розчарування накрило, мов і не було нічого хорошого між ними. Більше розмов на цю тему вони не починали. Віддалилися остаточно, коли після тривалих обстежень і підтвердження діагнозу, Марина прийняла невідворотне рішення залишити малюка. Сергій днював і ночував на роботі. А потім якось після чергового повернення з лікарні Марина зайшла в напівпорожню квартиру — чоловік забрав усі свої речі, частину меблів і виїхав. Залишив кілька стрічок на папері, як виправдання: «Не бачу сенсу нашого подальшого співіснування. Ти сильна, у тебе все буде гаразд, я у це вірю!» Гірко посміхнулася. «Звісно сильна…і у мене й у мого сина усе буде гаразд!»

Знаходила розраду у церкві перед образами у молитвах. Якось після служби підійшла до отця Іоана, настоятеля храму.

— Благословіть, отче, мені уже скоро народжувати, можливо, це мій останній прихід до храму до народження сина.

— Бог благословить тебе, дитино. Це ж велика радість — народження дитини, а ти чомусь із таким сумом про це говориш.

— Дуже важке випробування мені послав Господь, постійно у своїх молитвах запитую — чому, за що? Але Бог мовчить…

— Навіть важкі випробування приносять в життя щось хороше.

— Так, але у чому винне моє ненароджене дитя, що Бог послав йому таку важку хворобу, — Марина не могла стримувати сліз.

— Бог любить грішника, але не залишає його без покарання. Гріхи батьків падають на дітей до третього-четвертого роду, благословення ж – до тисячі поколінь тих, які люблять і дотримують заповідей. Це духовний закон, вічний і незмінний, як незмінний і сам Законодавець. Діти народжуються безгрішними, але страждають за гріхи батьків своїх, також і задля вдосконалення. Адже їм так само властиво смирятися…

— Дякую, отче. Я молитимуся і проситиму у Господа прощення за гріхи моїх предків і за мої гріхи.

— Іди з Богом, і я молитимуся за тебе і твоє дитя. — Священник перехрестив тендітну постать вагітної жінки, яка поволі пішла до виходу, підтримуючи свій великий скарб.

Найважче залишитися наодинці зі своїм болем. Сергій назавжди викреслив її зі свого життя. А у друзів своїх проблем вистачає. Жінка не розкисала, вона свідомо обрала не найлегший шлях. І готувала себе до серйозної боротьби за існування свого малюка у цьому жорстокому світі.

Пологи були важкими. Син народився, як і казали лікарі, з генетичною патологією – синдромом Дауна. Лікарі довгий час не давали народженого Марині, оглядали, перешіптувалися і йшли з палати, через кілька хвилин в палату підходили інші фахівці, дивилися на дитину, нічого не пояснюючи, йшли. Відводили очі й не давали ніяких гарантій. У найперші дні здоров’я дитини похитнулося, хлопчик мав дуже слабкий імунітет. Вночі шкіра його посіріла, його відразу поклали в реанімацію під кисень, кололи антибіотики. Протягом чотирьох днів лежав в інкубаторі. Але згодом стан стабілізувався і Марина змогла забрати маля додому.

Жінка не могла налюбуватися своїм маленьким Ігорком. Для неї, як і для кожної мами, її дитя було найкраще, особливе і дороге. Чи не єдиним, хто сприймав її синочка так само, як і вона, став дільничний педіатр Олексій. Молодий лікар, який був вражений Мариною з перших хвилин знайомства, коли запитав прямо: «Марино, ви розумієте, які труднощі чекають вас попереду, скільки треба пройти, щоб ваш син зміцнів і розвивався нарівні зі звичайними дітьми?»

Жінка по-особливому світла й щаслива відповіла без вагання: «З Божою поміччю, сподіваємося і віримо, що ми впораємося!»

Олексій Віталійович почав частіше бувати у їхньому домі, хотілося допомогти цій сміливій жінці, додати їй волі й непохитної сили, щоб поставити на ноги хвору дитину. Тут он здорових на смітниках залишають горе-матусі. І ще Марина дуже подобалася Олексію своєю жіночністю, ніжністю. Щось неймовірно щемливе прокидалося в душі, коли бачив, як вона любить, як цілує свого сина. Якось і незчувся, як прив’язався до цього дому збудованому мудрістю, прикипів серцем до цих двох беззахисних, але неймовірно стійких людей.

Марина не вірила, що так буває, що чужий чоловік так може турбуватися, так тулити до грудей зовсім чужого сина. Ігоркові дуже подобалося засинати на руках в Олексія, під його колискові. Якось увечері так і засиділися допізна: Марина з Олексієм, який тримав на руках сплячого маминого красунчика.

— Клади його у ліжечко, бо рука затерпне, він уже ж он який козак! — Марина поправила подушечку, схилилася на бильце і любувалася синочком.

— Знаєш, дітки з такою хворобою — надзвичайно сонячні, вони не творять зла, якщо їм дарувати любов, ласку, то вони виростають талановитими і щасливими. — Олексій простягнув Марині на долоні маленький футлярчик, у якому виблискувала каблучка. — Я хочу розділити з тобою це щастя і в радості, й у печалі бути завжди поруч. Ти згодна?

Марина притулилася до нього і самими очима відповіла «так», щоб не потривожити маленьке щастя. Ігорко мирно посопував у своєму ліжечку, посміхався уві сні тихим янголам, що оберігали його родину. Марина пригадала слова отця Іоана про те, що в житті людини є три дороги, які ведуть до самого завершення земного буття — це дорога любові, дорога щирості й дорога розуміння. У якусь мить ці три дороги злилися для Марини та Олексія в один шлях — шлях Істини, ступивши на який, вже ніхто й ніколи не зійде з нього.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.