Дощ

rain

Уже й молилися, й просили Господа про нього – природа мовчала. Зрідка небо видихувало кашлем, як старий курець зі стажем, грім. Блискавка вмикала свій фотоспалах та й по тому. Усе горіло під червневим нестерпним сонцем, листя поскручувалося, земля була встелена яблучками та грушками зеленими, які від посухи скидали дерева. Земля… висохла і потріскана в добрих кілька пальців із жалем вдивлялася у кожну хмаринку, плекаючи надію на благодатні краплі. Спека не спадала уже місяць. Щовечора люди поливала квіти, городину, щоб хоч якось порятувати бідні рослинки.

Стара Текля сиділа на порозі своєї перекособоченої хатини, лущила горох і прислухалася до розмов хлопчаків під рясною шовковицею.

— А моя бабця розповідала, що колись, щоб викликати дощ, вдови з молитвами обходили джерела і криниці, запрошували священика освятити. Тією освяченою водою кропили жита на полях, приносили додому і кропили грядки, щоб пішов дощ.

— Ха, а я чув, що треба вкрасти з печі горщик з борщем і кинуть у колодязь, то буде дощ!

Хлопчаки залилися сміхом.

— Не вірите, а звідки тоді пісня

Іди, іди, дощику.

Зварю тобі борщику

В череп’янім горщику.

Мені каша, тобі борщ,

Щоб густіший падав дощ?

— Може й так, – погодилися через одного, – але тепер і борщу у горщиках не варять.

— Хіба каструлю вкинути в криницю? – запропонував білобрисий шалапут.

— Шкода, – почухав пузо червонощокий Павлик. – Вкрасти то можна, але краще з’їсти той борщ!

Знову регіт та кпини.

— А ще знаєте, що кажуть, як довго нема дощу, тоді треба зловити земляну жабу, прив’язати до лапи мотузочок, і гнати  її до річки, щоб надригала лапами дощ, – серйозно продовжував Іванко, Терешків онука, чим неабияк розвеселив друзів.

Текля і собі посміхалася із хлопчачих теревенів.

— А ще знаєте що треба зробити? – перейшов на шепіт то же Іванко, – це правда, я у книжці читав.

— Що? Кажи, – дітлахи скупчилися ближче в очікуванні.

Іванко оглянувся на бабу Теклю і прошепотів самими губами:

— Відьму облити треба! Це ж вони ховають зорі й відвертають дощові хмари, а дощ замикають у льох.

Ще якусь мить хлопці пововтузилися під деревом і сипнули, мов горобці врозтіч.

Стара зібрала лушпиння, висипала горошини з пелени в торбинку й сховалася в хаті. За кілька хвилин, спираючись на палицю, затарабанила порожнім відром через дорогу до криниці. Поклала відро на лавку, вийняла з кишені фартуха сірникову пачку, висипала на долоню свячений мак, перехрестила, щось прошепотіла над ним і висипала в криницю. Знову тричі перехрестила і поволі почала крутити корбу. Хлопчаки тут як тут.

— Бабо Теклю, давайте ми вам допоможемо? – запропонував худий і довгов’язий, видно, найстарший.

— Ой, дякую, діти, дякую! – баба відступила і поволі кульгаючи рушила до свого двору.

Босяча процесія слідом. Попереду найсміливіший з повним відром, молодші тулилися позаду із цікавістю – що то буде.

Зайшли на подвір’я. Олексій підморгнув друзям, щосили розмахнувся і облив з ніг до голови бабу. Із вереском хлопчаки кинулися тікати. Текля і зойкнути не вспіла від несподіванки. Так і стояла посеред двору, схрестивши покручені руки на грудях. Сиві пасма вибилися з-під мокрої хустини, крижана вода стікала по всьому тілу. Стояла  наскрізь мокра і сердита. Тільки очі горіли й посмішка квітла на обличчі. Крізь старечу маску років проступала та відьомська краса, якою нагородив її Господь. Згадувала, як багато років тому її так само облили сільські молодиці, бо вважали відьмою за її красу неземну – очі глибокі аж чорні, волосся, мов крило ворона, шкіра біла-біла, яку ні сонце, ні вітер не псували. Чоловіча зваба, жіноча кара…скільки років пройшло, а в селі її все ще відьмою називають…Текля уже звикла й не ображалася. Нікому нічого поганого вона не зробила за життя. А те, що на травах знається, що з тваринами розмовляє, то дар такий від прабаби знахарки перейняла у спадок.

…Зашуміли ясинові крони густі над Теклиною хатою, вітер здійнявся за лічені хвилини, тасуючи темні хмари, загриміло, мов сотні небесних колісниць разом рушили із господніх стаєнь. Тихий розкішний дощ смачними краплями полетів на землю.

Баба перехрестилася, підняла погляд до неба і зашепотіла:

Господи Боже наш!

З милості Твоєї пошли дощ рясний людям Твоїм

і, простивши гріхи наші, дай дощу Твого на місця,

де просять і потребують його;

обрадуй землю заради нещасних людей Твоїх,

і дітей, і худоби, і всього іншого живого творіння,

бо всі від Тебе очікують,

що Ти даси їм їжу в свій час.

Бо Ти — Бог наш; Бог, що милує і спасає,

і Тобі славу розсилаємо.

Отцю і Сину, і Святому Духові.

Нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.