Галассвіт

forestboy

1

Богданчик був єдиною дитиною у своєї матусі. Батька ніколи не знав і не бачив, бо той помер, коли його ще не було на світі. Отак і ріс, зігрітий любов’ю рідної неньки. Можливо, це й спонукало хлопця до пустощів: то шибку в шкільному вікні розіб’є, то стільці для вчителів крейдяним порошком намастить, то голубів чи гусей у сусідів лякає, то… А найбільше йому подобалося сусідовій козі замість дзвіночків на шию чіпляти консервні банки. Ото сміху було.

І здіймався галас, здавалося, на цілий світ. О недарма назвали маленького розбишаку Галассвітом.

Ну, що я можу з ним зробити? – плачучи, пояснювала мати. – Такий він у мене.

Попри те, хлопчина завзято працював на городі, керував кіньми, сидячи у них на спині або на возі, щось майстрував, або доїв корову. А те, що ріс забіякою, – знали навіть горобці. Ні, він любив їх для нього кожен листочок на дереві, чи лопух у садку, чи трухлявий пень були казковими героями. Бувало, залишиться вдома чи побіжить до лісу, щоби не йти на уроки, заведе розмову з ними і сидить собі, розповідає історії, в які охоче вірить. Спробуй потім заперечити йому – обминатимеш десятою дорогою. Так могло пролетіти півдня. Лише коли сонце сягала зеніту, розумів: час повертатися додому. Мама, звичайно, нічого не знала, поки про його витівки не розповідали однокласники, вчителі, односельчани.

Горе ти моє, маленьке, – говорила, обіймаючи сина щовечора, – бідні ми з тобою.

Не бідні, матусенько. Ми багаті, бо маємо одне одного, – заперечив Богданчик.

Він добре бачив, як ненька непокоїлась, із ким залишиться рідна дитина, коли її раптово не стане. Боявся і Богданчик – не так за себе, як за матусю; бачив, як вона стомлюється, часто п’є якісь ліки, а до лікарні піти ніяк не наважується.

Отак і жили, плекали надію, що все минеться і розвіють вітри їхні негаразди.

Одного разу, прокинувшись, хлопчик почув, як мама важко і нестерпно стогне від болю. Її обличчя було блідим. Поки приїхала карета швидкої, їй стало ще гірше. Потів увесь день довелося просидіти в коридорі лікарні – не хотів іти додому, думав, неньку ось-ось випустять. Не відпустили. Увечері пішов додому, послухавши наказу лікарів, їхнього прохання.

Важкими без матінки виявилися вечір і ніч. Щохвилини чулися її важкі зітхання, а коли засинав, то бачив матусю в незвичайному білому одязі та безмірно щасливою, але водночас занепокоєною. Вона знову його обіймала, схлипувала крізь сльози і все повторювала: «Горе ти моє, маленьке».

Уранці, ледь за вікном почало світати, Богданчик поспішив до лікарні. У відділенні, до якого вчора привезли маму, було тихо. Та черговий лікар помітив його, запросив до кабінету, напоїв запашним чаєм. Він довго не знав, як розпочати розмову, хвилин десять мовчав, ходив кабінетом, вимірюючи його кроками.

Щось не так? Мамі погано? – врешті порушив тишу Богданчик.

Лікар зупинився навпроти нього, підійшов ближче, взяв його руки у свої. Хлопчина помітив, що в того біля очей застигли краплини сліз.

Твоя мама… вона… померла, – ледве промовив.

Не відразу повірив його словам, хвилину-другу, Богданчик оторопіло дивився йому в очі. Потім зіскочив зі стільця, хоті вибігти в коридор, але лікар стримав його за руку й міцно притулив до себе.

На жаль, нічого іншого я не можу сказати. Це правда.

Я не вірю вам, не вірю, – кричав хлопчина. – Пустіть мене до мами, я хочу її бачити.

Біль у грудях душив його. Забирав усі сили. Він вирвався з рук лікаря й вибіг у коридор.

Добре, Богдане, добре. Я відведу тебе до неї. Та повір: це нічого не змінить. Я не знаю, що далі буде з тобою, але впевнений: твою маму до життя не повернути.

Лікар чекав, коли хлопчина заспокоїться, перестане плакати. Лише тоді, міцно тримаючи його за руку, повів до кімнати, в якій лежала мама.

Вона залишалася такою, як раніше. Тільки на обличчі застигла усмішка, наче комусь раділа. Й хоча очі були заплющеними, здавалося, ось-ось простягне руку, підведеться, стане на ноги і піде додому.

Богданчик довго не хотів відпускати її пальців, цілував їх, плакав, просив залишити його з нею. Лікарі з медсестрами погодилися й за п’ять хвилин повернулися.

Я відвезу тебе додому, – прошепотів на вухо чоловік у білому халаті.

Навіщо, хіба він у мене є? – заперечив Богданчик. – Ні, я не хочу.

Та довелося послухатися.

Аби хлопчина не залишився самотнім у власній хатині, йому погодився дати притулок в себе сусід, з козою якого часто любив жартувати Богданчик. Його дружина не перечила, хоч у самих було ще троє власних дітей.

Ховали маму всім селом. Гули барабани, зойкала мідна таріль, стогнали хворо баси, ячіли альти і гірко-гірко плакала труба, по-своєму вимовляючи: «Нема-нема-нема».

Немає мами і більше не буде. Смерть – вершина всіх вершин над життям. А життя немов провалилося в безодню і заніміло. Небо вкрившись густими хмарами, дивилося з неприхованим страхом. І тільки в серці лунала пісня її голосом.

Мама на небі з богом, Якого любила. Тепер вона в Його обіймах, тепер у неї ніщо не болить. Він утер її сльози, поселив у домівці, яку зготував давно. Мене ще чимало часу, до зустрічі із нею, тепер уже у вічності, коли він обійме й мовить6 «Я любив, люблю і завжди любитиму тебе, мамо. Бо ти, рідна» – «А ти – мій, хоч і вередун, неслухняний», – відповість вона.

Хлопчина не хотів, аби його відправляли до інтернату, тож пообіцяв добрим сусідам, що слухатиметься не тільки їх, а й усіх односельців, не бешкетуватиме та допомагатиме в усьому. Богданчик дотримувався обіцянки, хоча насправді це йому вдавалося дуже важко. Його гарячий дух так і рвався на волю до нових подвигів.

Одного дня сталося те, чого й сам не сподівався. Жарт із улюбленою кішкою господарів, яку заховав у неглибокому й давно висохлому колодязі, розгадали за декілька годин. Налякану тварину витягнули, нагодували, а його відразу попередили: за декілька днів поїдеш до інтернату. Богданчик більше не просив пробачення. Тож через тиждень у супроводі двох жінок із району поїхав до інтернату.

2

Хоч у закладі його прийняли добре, ніщо тут Богданчикові не сподобалося. Уже з першого дня малий почав розробляти план втечі. Впродовж трьох тижнів вивчав усі закутки, обмірковував кожну дрібницю. Ані діти, ані дорослі не підозрювали про його задум.

За місяць, коли все було продумано і була готова дірка в паркані, вночі, прочинивши вікно, він втік.

Було лячно пробиратися темним лісом. Добре, хоч місяць інколи з’являвся з-за хмар. За дві з половиною години, подолавши чотири кілометри, вирішив перепочити. Присів біля якогось дерева й незчувся, як заснув. А вже вранці почув гавкіт собак і голоси людей. Тікати, ховатись чи навіть залізти на дерево шансів не було. Зморений і сонний він вирішив повернутися назад.

Майже два місяці довелось Богданчикові доводити працівникам інтернату, що він може бути слухняним. І, коли вихователі врешті побачили, то ще більше полюбили його.

Хлопчина усвідомив: інтернат є його другою домівкою, а діти і працівники – новою сімєю. Та так не хотілося вірити, що його забули односельці, перестали навіть згадувати. У своїх думках Богданчик ніколи не забував їх, села, рідного подвір’я; хотілося ще раз пройтися ним, вдихнути настояного на духмяних пахощах трав повітря, відвідати місце останнього спочинку матусі.

Щодня він молив Бога, аби Той дозволив йому прочитати листа від односельців. Бо за час перебування в інтернаті, так ніхто й не написав йому. Хоча Богданчик знав: на все свій час. Від цієї думки йому стало легше.

І Бог почув молитву. Одного дня вихователька принесла йому конврт з довгоочікуваним листом. Писав сусід, в якого жив після смерті неньки, а з ним – його дружина. Діти та ще багато односельців. Два аркуші паперу були списані настільки дрібними літерами, що довелося читати півдня. Деякі рядки перечитував декілька разів, вивчав їх напам’ять. Богданчик радів і в думках дякував Богу за те, що його не забули. Сусіди розповідали про свою козу, про власні справи, про те, що наглядають за його будинком, городом, підтримують скрізь порядок. Богданчик навіть хотів попросити директора, аби його відпустили додому бодай на день. Але, боячись, що не повірять йому, не став цього чинити.

Дні збігали один за одним, а за ними – пори року. В інтернаті було весело. Дітям не давали сумувати артисти, клоуни цирку, які періодично приїжджали в заклад у гості; проводили інші цікаві заходи. Богданчик постійно згадував маму, її усмішку, що завжди зігрівала серце й душу. Вона любила усміхатися, залишалася великим всесвітом, в якому жив, будучи маленьким створінням Бога, він сам. Поміж усіх його мрій і бажань залишалася найважливіша – опинися на небі й надалі бути зі своїми батьками. Та він знав і те, що це станеться не сьогодні і не завтра, хоча Божі плани невідомі жодній людині. Але це таки станеться. Однак до цього йому треба буде ще більше потоваришувати з Богом. І він був готовий.

Одного дня, після сніданку, сховавшись у спортзалі, після нелегких роздумів він схилився перед Богом. Перш, аніж промовити слова молитви, дивися на хмари. Чомусь йому здавалося, що вони схожі на людей: веселі, добрі, сумні, злі; народжуються і вмирають, як люди. І живуть так само недовго.

Богдан заплющив очі й (це було насправді) відчув обійми доброго Друга. Нікого поруч не було, але він не боявся, бо знав: то був Ісус. Він стояв біля нього і разом із ним молився. Чи плакав Божий Син, хлопчина не знав, але не мовчав. Голос Христа він чітко чув у собі:

«Я тут, Я нікому тебе не віддам!»

«Боже, – порушивши тихе мовчання у кімнаті, почав Богданчик, – допоможи мені. Я без Тебе – як без води стеблина. Мені важко. Пробач за мою неслухняність. За те, що не хотів слухати маму, Тебе. Стань моїм Другом, веди мене шляхом, яким мені потрібно йти, а не тим, яким ішов раніше. Я хочу бути з тобою і хочу, щоб Ти завжди та постійно залишався зі мною. Допоможи мені зберегти віру в Тебе, любити так, як любиш мене. Амінь».

Наче важка ноша впала з дитячих плечей, а за вікном іще світлішим і яскравішим став світ. Богданчик вірив: Ісус пробачив його неслухняність, обійняв іще міцніше. Вони стали друзями.

Хлопчина нікому не розповідав про те, що сталося того дня. Та це не заважало йому молитися, думати про Бога. Богданчик із нетерпінням очікував весни.

І ось вона нарешті настала. Надворі було ще холодно, та якось, одного березневого дня, бажання прогулятися ще засніженим берегом річки, яка текла неподалік інтернату, виявилося сильнішим за всі бажання, що виникали раніше. Рішення хлопчини підтримали й товариші.

Тільки з умовою, – попередив Богданчик, – на лід не заходити.

Добре, – погодилися друзі, хоча подумки вирішили інше.

Отримавши дозвіл від директора, вони з радістю побігли до річки. Затягнути сірим громаддям хмар небо не обіцяло негоди. У повітрі пахло весною..

І все-таки спробуймо пройтися по ній, – запропонував Славко, знаючи, що Богданчик протестуватиме.

Не треба. Ми обіцяли директорові, вихователям. – попередив знову хлопчина.

А Богу? Йому також обіцяли? – Чи дорікнув, чи просто запитав Микита.

Так! Я обіцяв, – відповів Богданчик.

То ти не йди. А ми… – вигукнув Славко і першим кинувся до річки.

Біля берега лід виявився міцним. Хлопець навіть підстрибнув декілька разів, голосно засміявся, а потім помахав рукою, й покликав за собою інших.

Іди і ти до нас, – пропонували друзі, та Богданчик вирішив залишитися на березі.

Повернувшись, він вирішив і час, коли друзі розважатимуться, знову помолитися.

Але не встиг закінчити й першого речення своєї молитви, як з-за спини почувся крик, за ним іще два.

Тріск криги і шум води нагадали про небезпеку, що чатувала під льодом.

Богдан не кликав на допомогу. Скинувши пальто, щодуху кинувся до друзів. Обережно й водночас швидко за якусь мить, він уже був біля пролому. Простягнув одному з друзів палицю, яку встиг підібрати на березі. Той міцно вчепився.

Я тягну!.. – крикнув Богданчик. – Тримайся!..

За декілька хвилин палиця знову тяглася до води.

Тільки не відпускай її. Не відпускай!

Славко тримався, як наказував друг. Він шкодував, що не послухався його, а коли опинився на березі, сам від страху почав молитися. Хлопці не помітили, куди дівся Богдан. Палка. Якою він витягував їх, лежала на біля місця, на якому мить тому був їхній рятувальник. Тільки з чорних бризків води, можна було здогадатися: Богдан у воді!

Йому потрібна наша допомога! – вигукнув Славко.

Хлопчина кинувся на лід, але відразу повернувся, помітивши тріщини під ногами.

Біжи в інтернат, клич допомогу, – гукнув до Микити.

Поки прийшли дорослі, Богданчик встиг викинути на лід третього свого друга, але сам мало не пішов під лід. На щастя, примерзла до льоду одежа стримала його.

Отямившись, хлопчина побачив над собою лікарів, працівників інтернату, а ще друзів, для яких він став справжнім ангелом-охоронцем.

Якби хвилину-дві я зволікав, було б пізно, – зізнався за два тижні після часткового одужання.

Він став героєм, на якого хотіли рівнятися всі, але побувати на його місці – не кожен.

А те, що я житиму, сказала мені мама, – додав він, сам того не знаючи: правда то була чи…

Незабаром, коли до інтернату, дізнавшись про його вчинок, приїхали односельці, радість Богданчика зросла. Та й хвороба вже не так знемагала його. Хлопчиною всі пишалися.

Лише восени, коли листячко на деревах почало набувати золотаво-багряного кольору, хлопчина повернувся додому – в рідне село, рідну оселю, де в кожному закутку його оселі жили казкові герої, для яких він залишався тим самим Богданчиком-Галассвітом, але вже не любителем різних пустощів, а слухнянцем, дитиною, яка ще в інтернаті пообіцяла Богу змінитися і не змінила свого рішення. Бо любила Його, а Він – його.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.