Інна, Інночка, Іннуся

mature

Ранок, як завжди, приходить невчасно. Особливо у вихідні, коли хочеться поніжитись в ліжку – сон не йде. Дітлашня весело гуде попід вікнами у дворі, горобці розцвірінькались, заглядаючи скрізь голодно і полохливо. Кінець квітня…

— Ма, спиш? – лунає десь із глибини кімнат.

Інна Ігорівна посміхається:

— Угу, заснеш з тобою!

— Ну, коли не спиш, то поглянь у вікно.

— Ну?

— Ні, ти скажи, дивишся чи ні?

— Угу, дивлюсь… – не підіймаючись, відповідає.

— І що ж там?

— Ладо! Дай мені спокій хоч сьогодні!

Донька починає шарудіти одягом, застеляє ліжко, перекривляючи:

— Дай спокій, дай спокій! Не маю! Хіба кави. Зварити?

— Угу, – чує звичне материне, і вже тарабанить на кухні посудом.

Інна Ігорівна солодко потягнувшись, сідає перед дзеркалом.

«Хороша в мене донька, недаремно ж Ладою назвала. У свої вісімнадцять вона і справді ладна, ще й господиня неабияка. От тільки не довіряє мені ніби. Чи є в неї юнак?Запитаєш: поскаче, посміється, відмахнеться! Дитина ще! Хоча що за дурниці! Я в її віці…»

А в її віці Інна вже була Інною Ігорівною з дворічною Ладою на руках. Закінчувала училище, вечорами підробляла, друкуючи на замовлення, викручувалася на ті гроші, як могла. Батьки не допомагали. Зрідка приїжджала мама, та й то не надовго – таємно від батька. Приїде, поплаче, даруночків онуці привезе, та й назад, кожен раз залишаючи частиночку себе з донькою… От так і жила. В малесенькі кімнатці гуртожитку. Лада підростала. Губилося в здогадках дитяче серденько:бачила, що в інших дітей є тато, лиш у неї немає…

— Мамо, а де НАШ тато? – наголошуючи, якось запитала.

— Він далеко, але обов’язково колись приїде. Він дуже хороший, любить нас… – і заплакала, не в змозі більше брехати дитині.

Що вона могла сказати? Вона й сама не знала хто він, той тато. Адже їх було так багато! І кожному подобалась струнка Іннуся з пружними яблучками-груденятами. І Інні теж подобалось розважатись то з одним, то з іншим. Як приємно було, коли доросліші за неї хлопці звертали увагу, запрошували на танці, а потім …гарячі шепотіння, цілунки і вершини блаженства! Особливо запам’ятались ті миті, коли була не з одним, а одночасно з кількома своїми залицяльниками. На пахучому сіні, від якого не лише голова, а й усе навкруги йшло обертом. Та якось відчула, що тіло обважніло, вже не було тієї надприродної жаги до кохання, а лиш відраза до всього…Вона з острахом зрозуміла, що вагітна.

… – Ма, що з тобою? Чого ти плачеш? – Лада з чашкою кави стояла на порозі.

— Та це я…я…

— Знову задумалась про моїх женихів, – пожартувала донька, – та буде, буде в тебе гарний зять: і високий, і чорнявий, і з дачею і …- Лада залилась дзвінким сміхом.

— Ходімо, кава холоне…

Понеділок – день  важкий. Інна швидко готує сніданок.

— Ладо! Ладо, прокидайся , роботу проспиш!

— Зараз!

— Мабуть, перехвалила! Ну, що за дівчисько! Я побігла, повимикай усе, як ітимеш. Прийду пізно. Па!

…До інституту Інні Ігорівні рукою подати. Студенти її просто обожнюють. Свій предмет, а веде вона психологію, викладає так, ніби всі «теорії» пройшла і відчула на собі, все на життєвих прикладах. В міру вимоглива. Та що не кажіть, але і зовнішність викладачки також відіграє неабияку роль. Завжди зі смаком одягнута, зачіска – найоригінальніша, мила посмішка. «Наша Інночка» – не кожен викладач має подібне прізвисько. Власне, Лада та інститут – це все, що має вона в житті найдорожче, все чого досягла і чим може похвалитися.

…Інна глянула на годинничок. «Соромно, ой, соромно Інно Ігорівно!» – дорікнула, прискоривши крок. І треба ж саме сьогодні, в понеділок, цьому статись. Підіймаючись східцями перед входом, Інна оступилась і зламала каблука. Та біда навіть не в зламаному каблуці, і навіть не в тому, що туфлі дорогущі, жінка підвернула ногу. Студенти вмить обступили, розглядаючи хто – з жалем, хто – з дурним смішком,мовляв, ура, пари не буде. Інні хотілося заплакати від болю й безпорадності.

— Чого роти пороззявляли?!? Жінці допомога потрібна!

Хтось побіг викликати швидку. Інна Ігорівна відчула, як чиясь рука міцно підхопила її за талію, інша, десь під коліньми, пурхнула в розріз спідниці.

— Боляче?

Хотіла обуритись, але настільки втомилась від усього, що мимоволі притислась до грудей юнака. Лікарі приїхали за кілька хвилин.

— Я поїду з вами, – почула тепле дихання біля вуха, – все буде добре!

Аж у машині вона роздивилась свого рятівника. Йому було років двадцять п’ять. Невисокий лоб, великі світлі очі, брови ледь сходяться на переніссі, повні губи. Вона все ще сиділа в нього на руках. «Які міцні руки! Хочу, щоб сильніше обняв мене!» Ніби відчувши це прохання, одна рука глибше просунулась під спідницю і стиснула сильніше.

— Ви студент? – ніяково запитала.

— Так.

Хотіла ще щось спитати, але машину хитнуло і їх обличчя на якусь мить торкнулись одне одного. Інна зашарілась, як школярка, відчуваючи, що він хвилює її. Стало чомусь шкода себе. «Як давно я не знала чоловіка! Як я хочу його!» Думки самі складались в одному напрямку «Сказати йому? Як? Я так хочу цього! Лада на роботі! Ніхто ж нічого! Господи, допоможи мені! Що ж це таке! Він же не буде проти?» Ніна глянула на юнака. Він дивився поперед себе, легенько погладжуючи її ноги.

— Зупиніться  тут! – сказала раптом, лякаючись сама себе.

— Але ж…- спробував було заперечити лікар.

— Мені вже краще, та ви ж і самі сказали, що немає нічого страшного. А ось знайомий мій, – при цьому Інна багатозначно подивилась на хлопця, – мені допоможе добратись додому. То ж вибачте за те, що потурбували, а якщо раптом стане гірше, я обов’язково звернусь до лікарні.

Машина від’їхала, і вони залишились стояти біля зупинки.

— Я сподіваюсь, ви не відмовитесь занести мене додому? – Інна чарівно посміхнулась.

— Куди?

— Он той будинок, крайній під’їзд, восьма квартира. До речі, як вас звати?

— Юрко, – відповів  просто.

— Ключі в моїй сумочці… – Інна з острахом чекала, поки Юрко відчиняв двері.

— Гадаю, вам треба полежати. Де  спальня?

Мовчки кивнула. Розуміла, що не пробачить собі, якщо він піде.

Юрко поклав її на ліжко, нахилився, щоб зняти взуття…і Інна не змогла, не захотіла більше терпіти! Торкнулась його волосся, вистачило одного погляду, щоб обоє зрозуміли чого хочуть…

…на годиннику пів на шосту. О шостій прийде Лада.

— Тобі пора, Юрчику!

— Ну, дозволь ще хоч трішки побути з тобою! – він різко повернув її на коліна, заповнюючи кожну клітинку своєю ніжністю і жагою. – Я прийду завтра на ніч?

Не прощаючись пішов. Грюкнули двері. Скільки років вона мріяла про таку грубість і покору, і пристрасть. Торкалась своїх покусаних губ, грудей. І вже крізь сон подумала, що добре було б відправити кудись Ладу завтра, на ніч…

— Привіт, ма! Ти чого так рано? – розбудила Лада світлом кімнату, – а вигляд у тебе! Ну, що там? Новий роман чи коханець нікудишній?

— Ладо!

— Все, все, не буду! Пора тобі заміж: донька вже доросла.

— От коли донька така доросла, що вже матір вчить, то хай сама і виходить заміж!

— Ма, та я ж жартую! Ой, а що з твоєю ногою?

— Та, підвернула якось, оступилась.

— Тоді, Інно Ігорівно, я, як медсестра, а для вас – головний лікар в цім домі, категорично забороняю вам  підводитись, а натомість – дотримуватись суворого режиму. Зараз – поїсти, потім – лікувальні процедури, і спати до наступного вечора!

— Але ж у мене робота!

— Я все владнаю!

За кілька хвилин на кухні щось парувала і шкварчало.

Інна переглядала старий журнал. Задзвонив телефон.

— Слухаю.

— Ладу можна?

— А хто її просить? – поцікавилась у чийогось знайомого голосу.

— Скажіть  Юрко.

— Доню! Підійди!

Лада розчервоніла від жару, схопила слухавку.

— Так. Ні. Не сьогодні… Ні. Бувай!

— Хто цей Юрко? – Дратівливо запитала Інна.

— Та так.

— А це мені не подобається! Познайомила б хоч чи що! – відчувала, що істерика неминуча, заплакала.

— Мамо! Ти що?

Уткнулась в подушку і заревла. Вперше за останніх багато років. «Як себе шкода! Ось і Лада згадала про заміжжя, як навмисно…і друг якийсь! Юрко у неї!» Плакала, проклинаючи світ і всіх кого знала і не знала, і всіх Юрків разом взятих, поки не заснула.

…Вранці боліла голова. А от нога, над якою почаклувала Лада, і справді перестала. На столику знайшла записку.

«Дорога матусю! Більше не плач! Ввечері не чекай – я на чергуванні. Поїж. Цілую! Лада.»

Отож, все йшло, як за планом. Вечір був для Інни таким бажаним. Кімната сяяла чистотою, маленький столик на двох. А Інна…знайшла найкращу білизну, оксамитовий бузковий халат, що тримався на одній застібці, легкий макіяж, вільно розпущене волосся. Справжня фея. Чекала. З хвилини на хвилину мав прийти. Нервово переставляла посуд на столі, крадькома позирала в дзеркало. Ніч обіймала небо. Годинник пробив другу годину.

…Прокинулася. Була восьма година ранку.

Вернулась Лада з чергування.

— Що у нас за свято? Мамо, ти просто чарівна. Знала, що я прийду не сама?

— Ні, а хто…з ким?

— Пам’ятаєш Юрка, який мені телефонував? Він підробляє у нашій лікарні. Ми разом чергували, я запросила його поснідати – погодився. А почав підійматися східцями – злякався, як хлопчик! От дивак! Кликати?

— Ну!

— Юр, заходь!

Двері прочинились. Інна саме прийняла образ чарівної, але строгої матусі, коли на порозі з’явився він…її Юрко.

Щось пробурмотів, зам’явся біля порога.

— Знайомтесь, це…

Інна відчула, як холонуть руки, як все перед очима крутиться, крутиться…і осунулась на підлогу.

Свідомість повернулась не відразу. Не відкриваючи очей, прислухалась до шепотіння.

— Розумієш, з нею щось діється. То плакала цілий вечір. Може їй до лікаря?

— По-моєму вона отямилась.

— От і добре, нарешті. Я зараз водички.

Юрко нахилився, цілуючи руки.

— Вибач, я не знав, що ти Ладина мати, я б не прийшов! – і не попередивши Ладу, вишмигнув з квартири.

— Розумієш, ма, – співала з кухні Лада, – ми саме сьогодні хотіли тобі сказати, що вирішили одружитись.

— Ну?

— Що ну? Як ти на це дивишся?

— Я його зовсім не знаю, та й ти мабуть не більше. Одне скажу – не поспішай!

— Але ж ти дійсно зовсім нічого про нього не знаєш! Він такий! – Лада як дитина тішилась, заплющивши оченята, – хороший! Ми давно з ним знайомі! І його батьки чудові люди, я часто бувала в них в гостях. Юрко вчиться в твоєму інституті, до речі! Раніше закінчив медучилище, тому й підробляє в лікарні – хоче мати власні гроші!

— Ладо, а де ж ви збираєтесь жити?

— Я думала у нас.

Інна зайшлася сміхом.

— І що тут смішного? Як не хочеш, будемо в нього жити! – Лада ображено дивилась на матір. «Яка ж ти ще дитина! Ладуся моя!» – Інна притягнула її до себе , обняла. Заплакали разом.

… Все було вирішено. За два місяці мали відсвяткувати весілля. Молодята збиралися жити в Юрка.

«От і все, – подумала Інна, – залишуся сама, але нехай хоч Лада буде щаслива…»

Але то було не все. Життя продовжувалось. За вікном буяв травень. Інна ще цвіла тим цвітом, який зведе з розуму будь-кого. Не мала ні хвилинки спокою – готувалась до дониного весілля, до іспитів в інституті, і врешті – до літа.

Доля подарувала Інні ще кілька чудових ночей з Юрком – незабутніх, як вперше. До Ладиного весілля готувалась, як до свого. А сором? Перед Ладою його не відчувала, знала, що вона буде щасливою з ним. А якщо колись і дізнається… то буде колись, і нехай не зрозуміє, бо Інна й сама не все розуміла.

Хіба ж вона не заслужила на своє щастя? Нехай і таке, крадене, але своє. Скільки жінок мріють саме про нього, щоб притулитись до міцного плеча, а не до подушки, поплакати за все вистраждане, пережите. Скупатися в ніжності губ за всі роки і за всіх, хто цього не має.

А, може, їх і потрібне саме таке щастя?

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.