Кохай мене…

lovers

Його стомлений погляд блукав… Так-так… Саме блукав, як загублений, поранений звір… Очі, встелені пеленою невимовного смутку і страху, благали про порятунок… Погляд шукав спасіння… Блукав, намагаючись віднайти розуміння хоч будь-де, хоч у когось…

Він стомився. Так-так, він жахливо стомлений від усього, що сталося… От якби знайти точку опори і зупинитися. Раз і назавжди… От якби віднайти спокій…

***

– Я просто хочу, щоб мене любили. Не за щось і не чомусь, а любили просто так: безкорисливо, щиро, віддано, вірно… – Галина вдивлялася вдалечінь і спокійно вела свій монолог. Він уважно слухав, боячись сполохати відвертість, що словесною рікою текла з її душі. – Не за вроду і не за поступливий, але цікавий характер, не за досягнення чи успіхи, не за хороший настрій і вдалий макіяж, не за гарний одяг і стильну зачіску, не за… Не за те, що я вмію любити і дарувати любов… Я хочу, щоб мене любили просто так…

Він обережно гладив її плечі. Хотів щось сказати, але змовчав… Не був готовим заприсягнути їй у коханні та вірності. Не сьогодні і не тут.

Море лагідно торкалося їхніх ніг: гладило, заспокоювало, наповнювало чудодійно силою. Вона продовжувала:

– Я хочу бути впевненою в людині, яку кохатиму і яка кохатиме мене. Це так природно, правда ж?

– Еге ж бо…

– Хочу те, що циніки називають утопією. Хочу любові, якої насправді не існує. Хочу прожити життя так, щоб померти з усмішкою на устах. Я готова пройти через випробування, в разі потреби готова жертвувати собою, своїми амбіціями і бажаннями, готова поступатися й мовчати, але заради одного… Одного бажання – я хочу, щоб мене любили просто так: не за щось і не чомусь.

Вона ніби повернулася із висоти своїх мрій і бажань і вже іншою інтонацією, грайливою і веселою, запитала:

– Мабуть, ти думаєш, що я егоїстка? Правда ж?

І не дала йому змоги відповісти. Раптово піднялася з каменя, на якому вони сиділи, і швиденько побігла вздовж узбережжя. До нього линув її мелодійний голос і сміх:

– Так-так… Ти думаєш, що я егоїстка. Я знаю!

Він хотів побігти за нею, наздогнати, обійняти, закружляти її у променях сонця, зацілувати. Але незворушно продовжував сидіти на камені. Не був готовим заприсягнути їй у коханні та вірності. Не сьогодні і не тут. Адже він майже її не знає. Та що там казати – він не знає її взагалі. І так безглуздо кохає її, як хлопчисько, з першого дня їхнього знайомства, з першого погляду, з першої миті, яку провів разом із нею…

Звичайна історія. Типова ситуація.

“Курортний роман чи щось більше?” – запитував він себе згодом. І не знаходив відповіді, не бачив майбутнього, жив одним днем. Вагався і водночас боявся не встигнути сказати про головне, не втратити шансу, дарованого долею, не проґавити можливості бути щасливим. Щасливим із Галиною…

***

Вони відпочивали в одному санаторії: поряд кімнати, поряд місця за одним обіднім столом, і все решту поряд, від першої миті їхнього знайомства. Вони познайомилися в день заїзду.

– Привіт! – невимушено тоді сказала вона. – Називаюся Галиною.

– Привіт! – відповів він. – Я Богдан.

– Бачу ти приїхав сам, тому пропоную своє товариство на час відпустки. І ти не сумуватимеш, і мені буде безпечніше поруч із таким чоловіком. Правда ж?

Він здивувався її сміливості, але, не роздумуючи, відповів:

– Еге ж бо…

Того ж вечора Галина та Богдан гуляли узбережжям. Уже тоді він зрозумів, що закохався, як хлопчисько, і засоромився цього почуття, як останній боягуз. А вона не змовкала, все говорила і говорила… Розповідала про себе, вголос роздумувала про життя, захоплювалася морем, наспівувала веселі пісні, декламувала вірші, сміялася…

Він мовчав, заворожений її безпосередністю та балакучістю. Спостерігав за її жестами та легкими кроками, намагався вловити солоно-солодкавий запах її тіла, прислухався до мелодійного голосу… Все, що відбувалася тоді й в усі подальші дні, що він провів із нею, здавалося йому сном, вимріяною фантазією, казкою…

Щоранку вони ходили на пляж: засмагали, їли креветки, купалися, бешкетували у воді, як діти, пірнали, плавали наввипередки… В обід відпочивали в затінку дерев: вона читала, він спостерігав за нею. Щовечора знову йшли до моря: пили вино та розмовляли… Здебільшого говорила вона…

Дні невпинно збігали, як пісок крізь пальці. Тому на сьомий день їхнього знайомства Богдан розповів Галині про свої почуття.

– Побавишся і забудеш, – грайливо відповіла на зізнання вона. – У тебе таких, як я, десятки, а то й сотні.

– Зі мною такого ще ніколи не було. Я кохаю тебе, і хоча в це повірити важко, але розумію, що по-справжньому кохаю вперше. Розумієш? Уперше…

– Я хочу, щоб мене любили просто так: не за щось і не чомусь, – Галина серйозно повторила вже сказані раніше слова. – Ти це розумієш?

– Так. Тому і не сказав одразу тобі про своє кохання. Спочатку все осмислив, прислухався до свого серця, до почуттів, які, немов це море, переповнюють мене…

Вона знову зайшлася сміхом. Він зніяковів, адже ще не звик до раптової зміни її настрою.

– Я подобаюся тобі як жінка. Тобі подобаються моя зовнішність, молодість, веселий характер, балакучість. Ти вражений моєю непостійністю, тебе вабить невідомість. Таємниця. Коли ж пізнаєш мене сповна, то розвернешся й підеш. Залишиш.

– Ні. Все зовсім не так…

Вона опустила очі, вдала, що роздумує, а тоді поспіхом випалила:

– Що ж, будь, що буде. Тільки не розчаруй мене. Спробуємо наше щастя, тим паче, попереду ще сім чудових днів. Раптом курортний роман матиме продовження?!! Правда ж?

Богдана злякало те, з якою легкістю Галина сказала про це. Здалося, що вона бавиться з ним і що всі її розмови про високі почуття та щире кохання – вигадка й обман. Але він змовчав. Адже кохав її не за щось і не чомусь, а просто так…

Він знав про неї лише те, що вона зі своєї волі розповідала йому. Він не знав багато з того, про що насправді хотів знати, і вона уникала відповідей на його численні запитання. Лише невпинно повторювала і закликала:

– Кохай мене просто так…

І він кохав, не знаючи достеменно, чи її почуття такі ж щирі. Він кохав і боявся невідомості, ніби відчуваючи щось недобре.

***

І були ранки, сповнені ласки, були дні солодких поцілунків і ніжних обіймів, були безсонні ночі… Лише вони та море… Небо, встелене зірками, самотній місяць і вони… Вони і схід сонця… Білі чайки і вони… Вони і тихий плескіт води… Увесь світ і вони… Солоний, холодний присмак невідомості та її солодкі, гарячі губи…

Була романтика: рука в руці, тихі розмови про вічне, стукіт двох сердець в унісон…

Він божеволів від кохання до Галини. І вже не уявляв свого життя без неї.

***

Останній день перед від’їздом був напруженим і неспокійним. Богдан дратувався, Галина, як завжди, сміялася та жартувала.

– Як я тебе знайду, коли розійдемося на вокзалі? Дозволь хоч провести тебе додому, – вона вперто відмовлялася залишити свій номер телефону чи домашню адресу. Він сердився. – Що відбувається?

– Ти кохаєш мене? – вона вперто ігнорувала його запитання.

– Кохаю понад життя. А ти? Чому так чиниш зі мною?

– І я кохаю…

– Ти насміхаєшся, знущаєшся чи намагаєшся випробувати моє терпіння?

– Кохай мене просто так, і я сама знайду тебе…

– Це жорстоко, – Богдан не міг заспокоїтися.

– Тоді зникни з мого життя раз і назавжди. Дай спокій, – настрій Галини раптово змінився. Він уже не намагався з’ясувати, в чому справа.

У поїзді їхали в одному купе, мовчки, ніби незнайомі, ніби ніколи раніше не бачилися, ніби не мали про що говорити.

 

Його стомлений погляд блукав… Так-так… Саме блукав, як загублений, поранений звір… Очі, встелені пеленою невимовного смутку і страху, благали про порятунок… Погляд шукав спасіння… Блукав, намагаючись віднайти розуміння хоч будь-де, хоч у когось…

Він стомився. Так-так, він жахливо стомлений від усього, що сталося… От якби знайти точку опори і зупинитися. Раз і назавжди… От якби віднайти спокій… І впевненість…

 

***

На пероні Галину зустрічала подруга. Вона весело обійняла коліжанку і не відразу помітила чоловіка, який плентався позаду. Галина холодно промовила, кивком вказуючи на похмурого Богдана:

– Олечко, знайомся! Це Богдан, мій знайомий. Він проведе нас до таксі, а тоді ми нормально побалакаємо і попліткуємо.

– Овва! – подруга припинила усміхатися. Поглядом, повним жалю і співчуття, подивилася на Богдана, тоді прискіпливо й сердито на Галину:

– Ти знову за своє? А я думала ти припинила…

Богдан зупинився. Не стримався, сильно стиснув руку коханої жінки:

– Врешті-решт, Галино, поясни, що відбувається?

Галина, кокетуючи і розглядаючись усе довкола, прошепотіла:

– Відпусти мене, Богдане. А Оля все тобі пояснить. Бувай!

Вона зупинила таксі, що проїжджало повз, залишила свою подругу наодинці з Богданом

***

– Мені важко повірити у сказане, – не міг прийти до тями Богдан. – Невже кожне її слово, жест, усмішка були брехнею? Суцільною брехнею?

– На жаль, так, – Оля сиділа поруч із Богданом на лавочці у міському парку. – Спочатку я засуджувала її. Потім погрожувала, що розповів батькам або чоловікові. На Галю ніхто не мав упливу. Врешті-решт, я змирилася з її характером. Галина – моя подруга з дитинства, тому доводиться сприймати її такою, як вона є.

– Невже її чоловік не здогадується про численні зради? Невже пробачає?

– Не знаю. Віктор, її чоловік, людина поважна, заможна, знана в місті. У нього багато справ, проектів, планів. Тому Галя й шукає різноманітності на стороні. Їй часто стає сумно, вона як пташечка в золотій клітці: все має, окрім щастя.

– Думаєш, вона не щаслива?

– І цього не можу сказати напевно. Щаслива жінка ніколи не розтрачуватиме себе на інших, чужих чоловіків, не вигадуватиме псевдомрій і не віритиме в них. Вона чудова актриса, ми разом закінчили театральний. Тому ти повір у все, що вона казала. Але, як би жорстоко це не звучало, Галя тебе використала, побавилася і викинула на смітник. Так, як і багатьох інших чоловіків, що піддалися її чарам, юності, веселості. Тобі дуже боляче? – Оля ніжно обійняла Богдана за плечі. Чоловік сподобався їй одразу і викликав трепетні почуття, хотілося його пожаліти, заспокоїти, підбадьорити.

– Так. Мені здалося, що я кохаю її. Кохаю так, як вона просила. Не за щось і не чомусь, а кохаю просто так.

– Прекрасно. Значить, ваші стосунки не були марними. Ти навчився кохати і повинен завдячувати за це Галині.

– А вона… Як думаєш, вона кохала мене? Хоч трішечки?

– Навряд чи. Галя любить свого чоловіка. Хоча… Якщо чесно, моя подруга сама не знає, чого хоче в житті. Вона заплуталася в павутині своєї гри. Але я впевнена: вона ніколи не проміняє Віктора на когось іншого.

– І що ж мені робити далі?

– Забудь… Просто забудь її і продовжуй жити далі.

***

Його стомлений погляд блукав… Так-так… Саме блукав, як загублений, поранений звір… Очі, встелені пеленою невимовного смутку і страху, благали про порятунок… Погляд шукав спасіння… Блукав, намагаючись віднайти розуміння хоч будь-де, хоч у когось…Він стомився. Так-так, він жахливо стомлений від усього, що сталося… От якби знайти точку опори і зупинитися. Раз і назавжди… От якби віднайти спокій…

Богдан, ніби вперше, уважно подивився на Олю: вродлива, серйозна, виважена й така уважна до нього. Зовсім інша, не така, як грайлива кокетка Галина. І він якось невимушено запитав, кардинально змінивши тему розмови:

– Вип’ємо кави?

– З радістю…

***

Богдан завдячував Галині за зустріч і знайомство з її подругою. І за вміння любити не за щось чи чомусь, а просто так. І за спокій, який так щиро і віддано подарувала йому Оля…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.