Кукуся

vivchur

До Дімкової любові утікати з дому Віталій з Оксаною звикли давно. Песик породи різеншнауцер, добрячи набігавшись за декілька годин, повертався додому. Пролізши попід брамою, відразу ховався у своїй будці. Він навіть боявся показувати з дірки свою голову з маленьким, завжди чорним і мокрим носиком, по обидві сторони якого росли кудлаті вуса, а вище, під чолом, пара чорних-чорних, мов достиглі черешні оченят із довгими на ними віями.

Не песик, а справжня лялька, – говорили дорослі та діти.

Дивлячись на дімку, здавалося, що він і думки людей може вгадувати. Не встигнуть Віталій чи

Оксана мовити або подумати про газету, парасольку чи домашні капці, Дімка йшов за ними, а потім взявши у зуби, відразу повертався назад.

Коли Оксана йому говорила про свою мрію, за шість років одруження народити з Віталієм спільну дитину, песик уважно дивився на неї, поставивши свою голову їй на ноги і, сумував. Інколи з його очей починали текти сльози, жалісне скавуління торкалося душі. Дімка часто так і засинав, дозволяючи себе гладити або чухати біля вушок.

Три роки жив песик, будучи для Віталія з Оксаною наче рідною дитиною. Та коли одного лютневого дня його не стало знову (а тоді в Україну прийшли люті морози), подружжя захвилювалося не на жарт. Здавалося не було такого місця у місті, де б Віталій не шукав Дімку – зазирав у підвали багатоповерхівок, сміттєві ящики, відвідував котельні, собачі притулки, зазирав на власні подвір’я господарів. А коли десь лунав гавкіт якогось собаки, постійно вчувався голос власного песика.

Мабуть вже не знайдемо нашого Дімку, – повернувшись додому третього дня з без результативних пошуків, заявив Віталій.

Обоє того вечора просили Бога у своїх молитвах знайди і повернути Дімку.

Однієї ночі, здалося, що Господь таки почув молитву. Дзвінкий гавкіт песика попід вікнами, розбудив Віталія з Оксаною серед ночі. Прочинивши двері, кликали його до хати зігрітися. Але… Не знайшли Дімку ні вранці, ні в полудень, ні ввечері. Не було слідів попід брамою, які б свідчили про його повернення додому.

Тоді чий голос розбудив нас? – допитувалась Оксана.

Відповіді ні в кого не було.

З настанням весни, повертаючись з роботи, Віталій випадково, у ще не повністю розталому заметі снігу помітив… Дімку. Він упізнав свого улюбленці відразу. Разом із Оксаною вони ще ніколи не плакали так, як того дня; згадували ніч, у яку обоє чули його голос. Та насправді, то прийшла попрощатися зі своїми господарями душа Дімки. Було і дивно, і страшно. Віталій із Оксаною самі довго не могли повірити в це; з сумом дивилися на опустіле подвір’я, будку, на якій Дімка дуже любив лежати; раділи, коли песик приходив до них у снах.

На початку осені, за декілька днів, як Оксана повідомила чоловікові новину, на яку чекали шість років, Віталій не знав що сказати. Схопивши її на свої руки, довго кружляв кімнатою, а ввечері святкували, смакуючи солодкий торт із чаєм із лікарських трав.

Тієї ночі Дімка знову прийшов до Оксани вві сні. Веселий і щасливий, він стрибав біля неї, й, здається, навіть щось сказав. Але що? Як жінка не намагалася пригадати, жодне слово чомусь не поверталося у пам’ять.

Невже це для тебе має значення? Головне у нас буде дитинка, наш нащадок.

В сімейних клопотах про здорове, хоч іще ненароджене дитинча, забувалися сумні спогади. Віталій із Оксаною почали частіше молитися Богові, читати Біблію, ходити до храму на богослужіння. До кінця квітня наступного року, Дімка так і нікому не приснився ні разу.

Може не хоче надокучати нам? Адже у нас є син Олесь, а він був для нас звичайним песиком.

Але ми вважали його за сина, – хотіла заперечити чоловікові дружина.

Вважали. Та я з часом куплю нового чотирилапого друга. Для всіх нас, – уточнив Віталій.

Оксана погоджено усміхнулась, обійняла свого коханого й заспокоїлася.

І купили б, і все будо би добре, якби не лікування Олеся. Син до своїх п’яти так і не навчився вимовляти, окрім деяких звуків, жодного слова. Поїздки до лікарів, логопедів не давали жодних втішних результатів.

А ви заведіть для сина якусь чотирилапу тваринку, – якось порадив друг. – Нехай грається.

Але у нас є хом’ячок, морська свинка, кролики. Навіщо? Не хотів слухати Віталій.

А коли насправді має рацію і його порада стане доречною, – наполягала ввечері Оксана.

Добре, купимо, – врешті погодився Віталій.

В суботу, зібравшись, разом вирушили на місцевий ринок. Не встигли ще зорієнтуватися серед продавців і продукції, яку пропонували вони, як із натовпу вигулькнув п’яничка. Тримаючи у руках коробку, в якій спало цуценя, він швидко підійшов до Віталія з Оксаною.

Не дорого прошу – десятку. Купіть, – заблагав. – Не прогадаєте.

Ні, – подивившись на цуценя, а потім на п’яничку, запротестував Віталій.

П’яничка не хотів здаватися. Він продовжував іти слідом за подружжям, як би ті не старалися уникнути його, – ховалися серед людей, затримувалися в ятках, старалися затягувати розмову з продавцями. П’яничка чекав на них, утирав носа, рота і показував на цуценя.

Давай купимо. Нехай відчепиться, – порадила дружина.

Я краще міліцію викличу. Отоді відчепиться, – стримався аби не закричати Віталій.

Не треба міліцію. Краще купіть для дитини. Не пожалкуєте, – стояв на своєму п’яничка.

Ну-у… добре. Тільки, щоб відчепився.

П’яничка мов на крилах полетів до своїх друзів. А Олесь, не знаючи куди себе подіти від своєї радості, готовий був заговорити, та поки не міг, а тільки мугикав і усміхався батькам.

Син виявився справжнім господарем для свого майбутнього чотирилапого друга. Віталій з Оксаною поки вирішили не називати цуценя ніяким іменем. Не дозволяли це робити й іншим дітям з вулиці, які приходили погратися з песиком. Олесь вчасно годував його, прибирав за ним, вигулював на подвір’ї.

Не помітили батьки, як за півтора місяці, хлопчина вперше у своєму житті вимовив своє перше слово: Кукуся.

Так ти хочеш назвати свого собаку? – поцікавився батько.

Хлопчик погоджено закивав головою.

Але «Кукуся» не може бути іменем. «Ку-ку» говорить зозулька, а песик робить «Гав».

Зрозумів?

Син не хотів слухати батька. Не погоджувався підібрати інше ім’я, які перераховували йому батьки.

Кукуся, – повторював він. – Кукуся.

Добре, нехай буде Кукуся, – зітхнув Віталій і покликав собаку до себе назвавши дивне імя.

На диво, тварина відгукнулася. Прибігала і в наступні дні. Здавалося, що іншого ліпшого імені для нього годі було шукати.

Кукуся став справжнім вчителем для Олеся. Вони разом ходили у поле, вулицею, дивилися на захід сонця, пасли курей, качок і гусей; бігали, стрибали; раділи і сміялися.

За три місяці Олесь сам навчився відтворювати: «гав», «песьо», «куріку», «м’яу» та ще деякі слова. Віталій з Оксаною тільки встигали допомагати синові виправляти їх. За п’ять місяців із дня, як купили Кукусю хлопчина знав декілька десятків слів і міг вміло створювати з них речення.

Щоправда, в перший клас пішов у сім років й був старший серед першокласників, але це не принизило його гідності. Він не ображався, коли хлопчики і дівчатка прохали його повторити історію про те, як Кукуся навчив розмовляти.

А Кукуся так і залишився Кукусею, хоча сьогодні вже є дорослим собакою – німецькою вівчаркою, справжнім охоронцем, хоча в душі залишається маленьким цуценям, бо досі любить гратися з дітьми і нікуди не збирається утікати.

Олег Погинайко

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.