Ліпша подруга

kraschi podrugy

Жіноча дружба цікава річ. Про її існування є багато гіпотез. Але, власне, кожен робить висновки з власного досвіду. Анна зі своєю єдиною і найближчою подругою Інною у дружбі уже понад двадцять років. І знають, що справжня, вірна жіноча дружба таки існує, головне — бути щирим у своїх почуттях.

Дівчата однокурсниці, але не лише п’ять років за однією партою просиділи, а і в одній кімнаті в гуртожитку прожили. Така багаторічна дружба дає жінкам підстави називатися сестрами. Життя складалося по-різному, нечасто доводилося бачитися, але постійно спілкувалися телефоном і завжди були в курсі усіх подій одна одної.

Як кажуть, не той друг, хто твоїй біді поспівчуває, а той, хто твоїм радощам порадіє. У жінок багато спільних інтересів, близькості потреб і здібностей, смаків та уподобань. Запросто одна іншій відверто можуть сказати усе без прикрас та лестощів. Та і ревнощів чи заздрощів одна до одної ніколи не відчували.

Віднедавна подруги працюють майже поруч, то і на каву десь в перерву можна вибігти, побачитися. Аня за стільки років уже по голосу визначала стан і настрій подруги, та й Інна блискавично реагувала на пости подруги в соцмережах — відразу надсилала повідомлення «треба зустрітися».

Ранок у турботах звичних, навіть часу не було на привітання. Але ближче до обіду телефон озвався Інниним «знайдеш для мене кілька хвилин?» Зустрілися в облюбованій кав’ярні.

— Що трапилося, Інко? Ти якась невиспана, кола он під очима темні, — Анна тягнула через соломинку лате. — Кавалери, мабуть, не дають спати усю ніч?

— Та як би ж то! — Інна схилила голову на руки і заплакала.

— О, це що за плач Ярославни? Ану припини ревти, теж мені знайшла вирішення! Кажи уже, будемо мізкувати, як і що, — Аня простягла подрузі носовичка.

— Ань, ну чого я така нещаслива, га? Он інші заміж виходять, малюків у візочках катають, а я все одна й одна. Я що потвора якась? Ну скажи?

— Наша пісня гарна й нова… Інно, до чого тут це? А я що — потвора? Але ж і я одна?

— Ти не одна, у тебе діти! А я взагалі нікому не потрібна! Знаєш, як страшно щовечора повертатися додому в порожню квартиру, де тебе ніхто не чекає? Та я ж швидко уже на роботу переїду жити. У людей вихідні – кудись із родиною вибираються, а я на роботі пропадаю, щоб не скніти. Мені ж тридцять дев’ять, розумієш?

Аня підсіла ближче і обняла жінку. Чим же тут зарадити? Сама така. Іноді, як накриє, то усю ніч може проплакати. Але такі «виходи із себе» дозволяє украй рідко. Дійсно, у неї діти, їй немає коли витрачатися на порожні сльози. Уже п’ять років, як розлучена. Важко одній з двома дітьми, дуже важко. Але відсутність достойного чоловіка, як любить казати Інна, не привід впускати в своє життя «шопопало». Отих «шопопалів» вистачає. Аня звикла відшивати таких красенів-кавалерів. Не того прагне її душа, що пропонують залицяльники.

У Інки якось не склалося із залицяльниками з юності. Тому і заміж не вийшла, бо усе чекала якогось особливого свого. А тепер, коли далеко не двадцять і навіть не тридцять…що ти тут порадиш? І симпатична жінка ж — струнка, темноволоса, завжди стильна. І розумна. Але це не плюс — зазвичай, чоловіки бояться розумних жінок. Аня по собі це знає. Краще молода, матеріально залежна і недалека, аніж та, яка має перевагу над ним, сильна і впевнена в собі, активна й ініціативна, цікава й обізнана. Навіщо такому інтелектуалу-ерудиту бути тьмяною плямою на її тлі?

— Інко, давай витирай соплі, подивися на себе — так і хочеш, щоб пожаліли тебе, бідна ти моя нещасна! Я не пожалію, бо мені не легше!

— Умієш ти підбадьорити… — Інна намагалася запудрити червоний ніс. — Та я і не пожалітися прийшла. Хотіла поради запитати. Одним словом, Ань, я вирішила дитя народити.

— Уже? Коли ж ти встигла?

— Та не жартую я, припини стьобитися!

— Від кого дитя? Визначилася уже? — Анна посміхнулася, і змінивши тон, додала. — А якщо серйозно, Інко, це не іграшки, маєш розуміти. Хоча я тільки «за», якщо ти усе зважила. Уже бачу себе хрещеною! Ну ж бо, посміхнися! Давай вище носа, усе в тебе вийде!

— Та зачекай ти, я не казала тобі…останнім часом зустрічаюся з чоловіком…

— І що він? Я його знаю?

— Так, знаєш. Це…твій колишній… — Інна винувато потупила погляд.

— Що? — аж подих перехопило. — Не чекала від тебе, подруго, такого. І як давно ти з ним? До нашого розлучення чи після знюхалися?

— Та припини, Аню! У мене з ним ще нічого не було! Якось випадково зустрілися, ну розговорилися, випили, поскаржилися одне одному.

— І тут тебе осінила прекрасна думка, так? – Аня не приховувала злості.

— Десь так. Ну заспокойся, прошу тебе. Подумала, що він непоганий претендент на тата. Он у вас сини, які красиві. Він гарний чоловік і без шкідливих звичок, і здоров’я має міцне.

— Та, подруго, насмішила ти мене! Звісно з твоїми підходами родословна і все таке, головне, щоб порода була! Мій колишній саме з таких. Кобель кобелем, добра б йому не бачити! І що він? Погодився?

— Я йому гроші запропонувала за те, що він буде батьком моєї дитини, що ніяких претензій потім не виявлятиме. Усе офіційно, договір укладемо… — Інна розгублено кліпала очима, — ну, чого ти іржеш, як кобила! Не бачу нічого смішного!

— А просто так завагітніти не можна було? Без угод і гонорарів? Не чекала я такого від тебе! От здається ж, знаєш людину півжиття, а ні — навіть не уявляєш, яку свиню може тобі ця людинка підсунути! — Анна рвучко підвелася аж стілець перекинувся. — Що ж, я так розумію — ти мого дозволу прийшла запитати? Даю добро! Кохайтеся, чорноброві!

Інна бігла за нею по вулиці, щось намагалася ще пояснити. Але хто уже її слухав?

Залишок робочого дня увесь пішов коту під хвіст. Чого-чого, а от такого від подруги не очікувала…хоча…П’ять років вона уже не живе зі своїм Андрієм. Мало би уже бути байдуже їй. Набрала Інну. Подруга почала знову з якихось безглуздих виправдань

— Та тихо ти, сорока, — Аня перервала потік слів. — Знаєш, я тут подумала, а що? Мені не шкода, користуйся! Ми ж з тобою, як сестри, то ще й породичаємося! Андрій мій дійсно прекрасний претендент на тата. Та і коханець він класний, недарма ж за ним півсвіту жінок бігає. Давай і ти, подруго, приєднуйся до тієї сучої зграї, бо ще не встигнеш за чергою!

— Не можеш ти, щоб не вколоти. Вибач ще раз…

Анна кинула телефоном, аж усе начиння повипадало на підлогу. «Ось тобі й друзі-подрузі!»

Не спілкувалася з Інною майже рік. Дружба закінчилася чорним списком у мережах, заблокуванням номера в телефоні й повним ігноруванням.

А тут якось по дорозі додому тролейбус в пробці застряг. Нудьгувала і розглядала веселі картинки за вікном. І побачила їх удвох. Її колишніх — найкращу подругу й колись коханого чоловіка. Щасливо обіймалися. Андрій підтримував уже досить таки округлений животик Інни, дбайливо поправляв шарф. Вона ж весело щось щебетала, заглядаючи в очі своєму щастю.

«Усе у них вийде, — гірко посміхнулася Аня, — я ж їй сама усі слабинки Андрійові розкрила, усі таємниці. Тим, ким є зараз, він став саме завдяки своїй колишній дружині. Виходить, що навіть не підозрюючи того, готувала гарного чоловіка для своєї ліпшої подруги. І звинувачувати Інну ні в чому. Не брехала вона, не лицемірила. Але й правда також дорогого варта…»

Цікава річ ця жіноча дружба, як не крути. Як кришталева ваза: скільки не носися з нею, як не шануй, рано чи пізно розіб’ється.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.