Літня кав’ярня

beach

У літню пору місто з великого мурашника перетворюється на тиху та спокійну гавань затишних кав’ярень, напівпорожніх будинків, безлюдних площ та скверів. Після останніх іспитів роз’їжджаються студенти, учнів шкіл та вихованців дитячих садочків батьки якнайшвидше відправляють до літніх таборів або в своїх батьків-родичів у селах, заможні пани та пані зачиняють свої дорогі апартаменти та вирушають у такі ж дорогі тури, до моря. У місті залишаються лише старожили та туристи, а ще ті, хто з тих чи інших причин не може дозволити собі відпочинку в горах чи на морі…

Літо – пора відпусток. Іще зовсім донедавна так вважала і Христина. Відпочинок на морі чи в горах – обов’язковий пункт у літніх планах. Навіть не задля себе старалася щороку хоч на місяць вирватися зі спекотного міста на море чи в гори, а задля сина Ігорчика. Море, відпочинок, гори, свіже повітря – вони так потрібні дитині, яка живе і росте в місті-мільйоннику.

Колись їздили до моря втрьох – Христина, чоловік Леонід та синочок. Гарно було, весело. Молоде подружжя, потіха-син… На них завжди звертали увагу ті, хто відпочивав поруч. Часто навіть й не відразу розуміли, що Христина – мама. Настільки красивою була дівчина, настільки юно виглядала. Леонід неодноразово жартував, що Христина та Ігорчик – це його молодші брат і сестра. Відпочивати намагалися якнайчастіше і якнайдовше. Фінансове становище дозволяло – Леонід був вправним та успішним бізнесменом. Христина ж була домогосподаркою, молодою мамою. Тому літо любила найбільше. У цю пору могла насолоджуватися постійною присутністю чоловіка, який упродовж інших місяців із головою занурювався у справи бізнесові, часто їздив за кордон.

Саме з тих часів, коли ще була з Леонідом, Христина, яка до того й не бачила ані моря, ані гір, ані закордонних пляжів, від усієї душі полюбила відпочинок та мандри…

Але сімейне життя не склалося. Розійшлися Христина та Леонід, коли синові виповнилося шість років. Чоловік, як і подейкували та передбачали раніше злі язики, зійшовся з жінкою зі свого бізнесового середовища. Юна, ще зовсім далека від реалій справжнього і жорстокого життя Христина, залишилася із сином на руках.

Повертатися в рідне село, в іншу область до батьків не наважилась. Не хотіла турбувати їх своїми проблемами. Та й що вона там робитиме?! Тому залишилась у місті. За гроші, які залишив Леонід, винайняла квартиру. Кинулася на пошуки роботи. І, на диво, дуже швидко знайшла… Обійняла посаду економіста на одному відомому підприємстві. Освіта, яку здобула свого часу, стала у пригоді…

Того ж року Ігорчик пішов до школи. Спершу Леонід допомагав колишній дружині та єдиному синові. Але коли нова пасія завагітніла і категорично заборонила йому навідуватися до своєї нещодавньої сім’ї, Христина залишилася з буденними проблемами наодинці. Однак давала собі раду з усім. Зарплату мала непогану, її вистачало на все найпотрібніше. Та й батьки, які все ж таки дізналися про розлучення доньки, допомагали і матеріально, і морально. Мама Христі часто приїжджала до них, доглядала за внуком, куховарила.

Коли життєві стежини Христі та Леоніда розійшлися, жінка не зрадила гарній традиції відпочивати влітку. Щороку їздила з Ігорчиком на море. Тим паче, нагода була – на роботі можна було брати путівку.

Цьогоріч життя вирішило зіграти злий жарт. Навесні на підприємстві розпочалися скорочення. І хоча Христину, як матір-одиначку, могли звільнити в останню чергу, жінка позбулася свого робочого місця в перші місяці скорочення. На жаль, у наш час чинного законодавста дотримуються не всі і не всюди… А доводити свою правоту жінка й не намагалась, знала, що залишилися найсильніші: ті, в кого впливові родичі чи авторитетні зв’язки.

Про відпочинок не могло бути й мови. Усі зусилля Христина зосередила на пошуку роботи, адже заощаджених коштів вистачить ненадовго. А Ігорчика, зрештою, можна відправити в село до бабусі та дідуся.

Ринок праці не тішив пропозиціями, а попит зростав щоденно. Люди шукали гідного місця праці, а натомість чули тільки відмови. Так і Христина стукала не в одні двері, але робочого місця для неї не було. У багатьох фірмах її відмовлялися брати на роботу тому, що вона була розлученою і сама виховувала сина. Розводили руками: “От візьмемо вас на роботу, а потім почнуться суцільні лікарняні та відпрошування: то дитина захворіла, то в школі потрібно з’явитися…”.

Вдома була змушена тримати себе в руках, щоб не показувати синові відчаю. Наближався до закінчення навчальний рік, Ігорчик дедалі частіше запитував про літній відпочинок, мріяв про море. Не наважувалася розповісти синові про те, що цьогоріч не бачити їм моря… Син почав здогадуватися про матеріальні проблеми, адже мама вже не давала грошей на кишенькові витрати, усе рідше водила в кав’ярню на морозиво та в парк розваг. Якось навіть запропонував:

– Мамо, зателефонуймо таткові. У нього багато грошей і він допоможе…

Христина лише зітхнула й подумала: “Авжеж, багато грошей… Тільки от таткові байдуже те, як ми живемо з тобою”. Вголос сказала, як відрізала:

– Самі впораємося…

Минула весна. Ігор закінчив п’ятий клас і вже знав про те, що мама втратила роботу і що літні канікули він проведе в бабусі та дідуся. Спершу вередував, але змирився, випросивши в мами обітницю, що взимку поїдуть в гори і він навчиться кататися на сноуборді.

Христина залишилась сама в орендованій квартирі, у спорожнілому місті… Надій на те, що знайде роботу не залишилось…

Але якось червневого дня побачила оголошення на зупинці: “Потрібні офіціанти в літній кав’ярні. Вимоги….”.

Йшла на співбесіду і мріяла про те, щоб її взяли на роботу… Байдуже, що у цій сфері обслуговування ніколи раніше не працювала. Раптом пощастить?! І поки нема Ігорчика, зможе попрацювати і заробити хоч трохи грошей. А паралельно шукатиме роботу за спеціальністю.

Христині пощастило. Жінка дуже сподобалася власниці літньої кав’ярні Ілоні Федорівні. Вона вислухала історію Христини про те, що та сама виховує сина, що раптово втратила роботу, що не має грошей оплатити орендовану квартиру і що про переїзд до батьків не може бути й мови, адже Ігорчик звик до цього міста, своєї школи та друзів, і дуже перейнялася її долею…

– У мене знайдеться для тебе місце, навіть якщо ти ніколи не працювала офіціанткою. Тим паче, робота невибаглива – на свіжому повітрі. Тиждень працюватимеш – тиждень відпочиватимеш. Якщо впораєшся, зможеш виходити на роботу. Відвідувачі нашої кав’ярні – інтелегентні люди. Тобі сподобається…

Уже наступного дня Христина приступила до виконання обов’язків.

Перший тиждень минув швидко. І Христина навіть не хотіла чути про вихідні.

– Працюватиму щодня, – повідомила Ілоні Федоровні.

По-перше, робота справді не була важкою, відвідувачі були привітними та культурними, заробіток та чайові – чималими.

За місяць Христина потоваришувала з персоналом і знала в обличчя усіх постійних клієнтів кав’ярні. Її також полюбили за старанність, привітність та відповідальність.

caffe

Одного липневого і вже спекотного ранку на терасу кав’ярні піднявся вродливий незнайомець. Відвідувачів іще зовсім не було – місто прокидалося неохоче, ліниво і дуже повільно.

Він присів у затінку і усміхнувся Христині, яка поспішала до його столика, щоб вислухати замовлення.

Відвідувач заговорив англійською, і з усього сказаного жінка зрозуміла лише те, що той бажає пляшечку холодної мінеральної води і що їхнє місто напрочуд гарне…

– Хвилинку, – відповіла Христя також англійською, якою володіла доволі погано. За мить принесла охолоджену мінералку.

Незнайомець знову заговорив і, зрозумівши, що жінка його не розуміє, вийняв із невеличкої сумочки українсько-англійський розмовник…

Пауло провів у кав’ярні майже увесь день, сяк-так переходив на українську, розповідав Христині свої враження про місто і про свою Батьківщину – Лондон.

Христина з цікавістю слухала нового знайомого, іноді брала до рук книжечку і також щось намагалась розповісти. Коли приходили відвідувачі, залишала Пауло наодинці з перекладачем, а потім, як зачарована, поспіхом поверталася до нового знайомого за столик. А ввечері Ілона Федорівна покликала Христю до себе в кабінет:

– Цей Пауло приїжджає щороку. У нього влітку конференції у нашому місті. До речі, він неодружений і дуже заможний…

Проте Христині були байдужими статки Пауло. Наразі її тривожила тільки одна думка – треба якнайшвидше досконало вивчити англійську, адже стільки всього хочеться розповісти чоловікові, про стільки ж розпитати…

§§§

Це було найкраще літо в житті Христини. Такою щасливою вона не почувала себе давно. І для щастя зовсім не потрібні були ані море, ані гори. У серпні вона забрала від батьків сина, за яким дуже сумувала. І разом із ним та Пауло проводила чудові дні в місті.

Роботу офіціантки довелось залишити. Ілона Федорівна не сердилася, була рада за свою підопічну. Адже що може бути кращим за щасливе особисте життя.

Христина посилено вивчала англійську. Восени разом із сином Ігорчиком вони переїдуть до Лондона. Багато страхів та переживань у Христини, але всіх їх вона відганяє… Вірить в те, що все зможе, адже поруч коханий чоловік Пауло. Та й Ігорчик щасливий – для нього переїзд до Лондона – цікава та непізнана пригода. До речі, англійську мову він знає набагато ліпше, аніж мами… Ось такі часи, такі діти.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.