Материнська доля

grand

Сьогодні їй знову приснився сон – сон, який снився вже впродовж 28 років. Як і раніше, вона стояла біля своєї хвіртки й, притуливши над очима дашком долоню, дивилася на дорогу, що, наче життя, пролягла ген-ген до неба. І здавалось їй, що той край неба, якого неможливо було торкнутися руками, нині лежав перед нею, мов на тарілці – бери його разом із синіми хмарами, сонцем, небом і йди собі у світ, в якому не буде більше ні тривог, ні болі, ні смутку. Та Аделя не поспішала.

– Стільки років не опускала погляду із неї, не опущу й сьогодні – ні на мить, – шепотіла світові сухими вустами. – А може, ось-ось з’являться мої діти з моїми ж невістками та онуками.

Сонце безжалісно жалило своїм промінням, випивало вологу з очей. Вони боліли, тьмяніли, але думками про рідних, які давно стали дорослими, та в душі залишалися для неї маленькими, змушувала їх споглядати дорогу.

– Немає, – знову прошепотіли вуста.

– Немає, – повторило серце.

– А може, все-таки приїдуть?

Їй не хотілося вірити навіть власному голосу.

– Ідуть, – просвистів вітер, напинаючи зелені вітрила дерев.

– Ідуть, – відгукнулися в небі хмари, які поспішали небесною дорогою навстріч вісьмом постатям, які ішли землею.

Побачивши її, вони прискорили свої кроки, а потім – почали бігти.

– Дочекалася, – схлипуючи і втираючи сльози, проспівала Аделя.

– Дочекалася. Дочекалася. Дочекалася, – повторили і серце, і розум, і душа.

– Дочекалася, – мовила, подивившись у маленьке віконце, через яке до кімнати зазирало сонце. Сльози радості несамовито продовжували котитися обличчям, ніби намагалися розгладити зморшки, зарубцювати рани від різних думок, прогнати байдужість. – Бог почув мої молитви. Слава Тобі, мій Люблячий і Дорогий. Слава Тобі. Амінь.

Вперше, пригадала, була такою щасливою в день освідчення, коли чоловік Святослав зізнався їй у своїй любові до неї. То був 1950 рік. Через рік одружилися. А ще через рік народився синочок. Було дуже важко, та жили, як могли. Будували будинок, але не скаржилися на життя. Зараз стало краще. Головне – бомби на землю не падають, кулі не свистять. Дасть Господь, з роками народиться ще дитина. Дуже хотілося мати доньку. Та через два роки небо знову послало сина. Святослав працював забійником у кар’єрі, часто вдень не бував удома. Але повертався – щасливий і радісний, бо знав: його чекають рідні, без яких світ, яким би щирим не був і як би вільно не дихалося в ньому, замалий, а з ними – широкий, безмежний.

– Мої діти не забули мене, пам’ятають. Вони приїдуть. І в небі знову заквітне райдуга, і до моєї хати, знову повернеться радість, – не переривала хід думок жінка.

Вона підняла вгору очі, усміхнулася небесній блакиті, яка чомусь кинула на неї свій мовчазний погляд, від якого серцю стало боляче, а душі – страшно. Десь, чи, може, здалося, у височині прокотився грім, і тільки білосніжної хмарки довгасте крило спокійно пливло над землею.

Отаке саме небо було в день, коли проводжала Святослава в його останній забій, пригадалося знову. Воно ніби застерігало, попереджало. Якби знала, не дозволила б, не пустила б. А так навіть словом не обмовилася. Щоправда, благословила, обійняла, сказала: «Люблю тебе, чекатиму!». Відпустила, вірячи: повернеться як завжди. А вона напече смачних пирогів із сиром і кропом, наварить компоту з малини, і ввечері, сидячи біля хати, співатимуть обоє колискові своїм синочкам.

Не повернувся. Тільки його душа протягом іще семи днів співала соловейком у саду. Принаймні, так вірила, бо ніколи не пам’ятала, щоби солов’ї співали так близько біля хати.

– Ні, ні. Вони приїдуть. Сон не міг обманути. Та й Ти, Господи, знаєш усе, – зашепотіла Аделя.

Висипавши з банки залишки зерна кукурудзи курям, поспішила до хати. Часу залишалося обмаль, а роботи – непочатий край. Працювалося легко. Наче сили повернулися назад.

– Ти ніби двожильна, – почула за спиною голос сусідки Галини.

– Свято у мене нині. Свято, дорогенька, – майже заспівала Аделя. – Діти приїжджають.

Підійшовши до Галини, поцілувала, щиро усміхнулася.

– То ти кажеш правду? – не вірила сусідка.

– Правду, правду, Галиночко, – повторила Аделя. – Та ти краще скажи, що мені на стіл приготувати?

– А їх буде багато? – Галина подивилася на стіл, який стояв біля вікна.

– Восьмеро.

– Городські люблять усе вишукане. Це я точно знаю. Але ж де його взяти?

Аделя стиснула плечима.

– Не знаю, – важко зітхнула, опустила голову. – Допоможи мені. Чуєш? Не подужаю зготувати все сама.

– Допоможу, Аделечко. Ти тільки не хвилюйся. Хіба я не така, як ти? – заспокоїла Галина.

Ще декілька хвилин жінки дивилися одна на одну, кожна думаючи про своє. Радість за рідних Аделі, подібно до дихання трави, сповнила й серце Галини. Їй до болю було шкода сусідку. Вона уявила, щоб коїлося б із нею, коли б діти забули про неї бодай на місяць. Мабуть, сама полетіла б до них, стукала б у вікна. Але, на щастя, Антось із Ганною взимку, влітку, восени і навесні, по два рази в тиждень приїжджають, привозять гостинців, діляться міськими новинами. А найбільше радості, коли лунає сміх онуків.

В Аделі була зовсім інша історія. Поки діти жили разом в одній оселі, жінка ніколи не занепадала духом. Та відколи діточки поїхали у Росію вчитися на акторів, спочатку писали листи, вмовляли переїхати до них. Але вона завжди стояла на своєму, відписуючи: «Рідне село, Україну, дім, у якому виросла та з якого вийшли у світ ви, не проміняю». Так тривало чотири роки. Потім… почали писати рідше. Їй було байдуже, у яких фільмах знімалися, з ким у кадрі цілувалися чи сварилися. Головне – живі. Бачила якось один по телевізору. Та що з того? Їх не було поруч. А так хотілось обійняти, поцілувати, приголубити.

– Не видно моїх пташеняток. Можливо, ще в дорозі, – вкотре мовила, заходячи у хату. Й знову через кожних десять хвилин птахом вилітала до хвіртки, щоб подивитися на дорогу. А дорога мовчала, пусткою тягнулася догори – в небо, запрошуючи її з собою.

«Встигну. Дітей зустріну, налюбуюся ними, а вже потім піду туди, куди кличеш».

На столі вже чекали салати, свіжі з городу огірочки і помідори, духмяні пиріжки, компот з малин. Тільки чомусь діти не їхали.

– Можливо, затрималися в дорозі? – мовила Галина, витягуючи з печі тушковану в сметані молоду картоплю – останню страву.

Аделя присіла на лаву, провела по своєму обличчю шкарубкими од роботи пальцями, пригадала, заплющивши очі, як одного літнього дня, збираючи на великій лісовій галявині суниці, довго не хотіла повертатися додому з дітками. Краса лісу, аромат трав ніби запрошували їх залишитися тут назавжди. Душа співала від радості. І вона, взявши синів за руки, разом із ними опустилася на коліна. Молилися також разом. Спочатку діти слухали маму, а потім молилися самі – своєю першою, але щирою молитвою.

Усмішки не зникали з облич навіть у сні. То була, здавалося, найбільша вершина радості.

У повітрі продовжував плинути дух літніх трав, лісу і поля. А небом… глухо котився грім.

– Ми вже приїхали, мамо. Ви нас з дороги виглядаєте, а ми городами, – почулося біля хати.

Злякавшись, Аделя розгублено подивилася на подвір’я. А на ньому…

– Господи, як це ви? А я, мабуть, заснула, прогледіла. – Заметушилася, зашарілася від сорому, додавши наостанок, з гірким докором щодо себе. – Правда, що заснула.

– Спасибі, що нас чекала, – підійшовши, мовив старший син, лагідно обійняв.

– А я ніколи вас не забувала. Всі роки чекала, знала: приїдете.

– Пробачте, що так довго не приїжджали.

– І мене, рідненька, – спішив до неньки її другий син, на ходу розвівши руки для обіймів.

– Красені ви мої. Такими вас уявляла, – прошепотіла, боячись відпустити зі своїх материнських обіймів дітей.

– Нікуди ми більше від вас, мамо, не поїдемо, – в один голос мовили невістки.

– І ми, ваші онуки, – приєдналися до сімейного гурту четверо дорослих онуків – двоє хлопців і двоє дівчат.

– Тоді заходьте до хати, мої рідні. Страви зачекалися вас. Заходьте, – защебетала Аделя.

І справді, куди поділися літа? Зникли чи, може, взагалі не приходили. Жінка наче літала, старалася вгодити кожному, ні на хвилинку не присівши. Серце і душу переповнювали радість. Вона не плакала.

– Мамо, – раптово повернувшись до неї, звернувся молодший син. – А принеси нам водички з колодязя, що викопав татко.

– Водички? – перепитала. – Так, я миттю.

Схопивши з лави у сінях відро, вона кинулася до виходу. Тільки встигла вибігти до хвіртки, як блискавка влучила у будинок. А він, як паперовий, зайнявся відразу.

– Ні, ні. Мої діточки, – викрикнувши не своїм голосом, із останніх сил хотіла кинутися в полум’я та… прокинулась.

Важкі сірі хмари пливли, випускаючи з себе одна за одною яскраві блискавки, ніби сварилися з нею. Чи, може, намагалися влучити в її хату? День раптово змінився на ніч, тишу на клапті рвав вітер. Скажена крутія, здавалось, ось-ось закрутить і землю, і небо.

– Ой, Аделечко, – почувся з-за рогу хати голос сусідки Галини. – Оце дме, як у кінці світу. Ходімо у хату. А хочеш, пішли до мене. – Її голос губився в поривах вітру, забивав дух. – До мене мої приїхали. Пішли, – настоювала жінка. Переночуєш, поїси.

– А мої… мої так і не приїхали? – запитала розгублено, пригадуючи сон, Аделя.

– Ні. Може, завтра?

– Вони повинні приїхати сьогодні. Може, вони вже доходять до села. Ти йди, а я зустріну їх.

Аделя хотіла залишитися біля хвіртки, не дивлячись на дощ, який починався.

У небі, розтинаючи темряву, в центрі села спалахнула нова блискавка. Зашкварчавши, а потім вибухнувши від безсилля дістатися землі, вона все-таки налякала жінку.

– Збережи, Господи, – перехрестилась Аделя й побігла до своєї хати. – Ти іди, Галю, іди до своїх. А я, – зітхнула у дверях, – я сама.

Дощ лив, мов з відра, тривожно стукотів у шиби вікон, по підвіконню, даху, зливаючи води у темну безвість вечора. Жінка прочиняла двері декілька разів, вчувався тупіт ніг і голоси рідних. Але нікого ніде не було.

Далеко за північ сердитий вітер, розігнавши хмари, дозволив місяцеві врешті з’явитися своєю величавою постаттю на небі. Дивлячись на його щербату смугу світла у вікні, пригадувала все забуте: і минуле, і сни. Їх було стільки багато, що Аделя сама дивувалася: як усе це могло загубитись? Піднявшись з ліжка, пройшла до столу, сіла. Хоч їжа давно охолола, все одно розносило кімнатою смачні аромати, та їсти їй не хотілося. Не хотілося жити, плекати нові надії, що колись побачить своїх дітей, невісток, онуків. А може, більше не побачить?

Спокою. Душа вимагала його, як єство – води у спекотну пору дня – тихого, блаженного, усміхненого і скупаного сонцем, дні якого не опадатимуть осіннім листям і ніщо не змінюватиметься. Та де його знайти?

«А може, винести свій смуток на подвір’я? А ще – побалакати з небом. Може, прийде мій коханий? А може, він уже чекає?»

Вона посміхнулася й, немов зачарована, повернулася і поспішила до дверей.

soul

А надворі стало свіжо, приємно, тихо, безвітряно. Можна було чути, як у небі розмовляли зорі. Нічого не вимовивши, Аделя опустилася на лаву, вдихнула на повні груди повітря й спрямувала свій погляд до світла, що вибілювало село, мов господиня хату. Воно линуло звідусіль – біле-біле, й таке чисте. Жінка не помітила, куди і коли зникли зорі, тоді , як саме світло все яскравішало, огортаючи її, неначе мати свою дитину, брало за руку й вело… за небокрай. А на землі продовжувалася ніч, сповнена тиші, сну і планів на прийдешній день.

…Що бачила Аделя своєї останньої ночі, так ніхто і не дізнався.

Олег Погинайко

1 коментар

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.