На обрії життя

bouquet_of _lilies

— Люб, ти тільки зараз різко не повертайся, — зашепотіла Світлана, нахилившись через стіл до своєї подруги, тим часом продовжуючи свердлити очима простір за її спиною. — Сиди тихо і спокійно.

— Що там? — Люба ледве переборювала спокусу, щоб не глянути. — Ну, кажи уже, бо я очі зламаю, так намагаюся через плече роздивитися.

— Та очі б мої не бачили того, а твої поготів! — Світлана гнівно зібгала серветку й кинула на тарілку. — Твій там, благовірний. З якоюсь лялькою обідає. Пальчики їй виціловує. Тьху, аж дивитися гидко!

Від несподіванки Люба заклякла на місці.

— Може, ти помиляєшся, Світ, може, то просто хтось схожий?

— Помиляюся? Та ні, дорогенька, от зараз перевіримо! — не роздумуючи, рушила до сусіднього столика. — Які люди й без охорони! Ба, а я дивлюся, дивлюся — Іван Іванович власною персоною! Ой, а це хто з вами? А я так відразу й не розібрала зі спини, подумала, з дружиною обідаєте.

Світлана навмисно голосно говорила. Люба повернула нарешті голову й зустрілася очі в очі зі своїм чоловіком. Червоний, мов скатертина на столі, Іван хотів би в цю мить провалитися крізь землю, але на жаль, ще ні одного такого земля не сховала. Живого розуміється. Його молода супутниця ніяково поправляла волосся, сукню та все поривалася піти. Але Світлана рішучим рухом посадила її знову на стілець.

— Куди ж ви, голубонько! А як же десерт? — за цими словами схопила креманку з морозивом і фруктами зі столу й виклала Ейфелеву вежу на голові білявки. — От так то краще! Адьйос амігос!

Й уже звертаючись до подруги:

— Ходімо, Любаню, чого ти сидиш, мов козла не бачила ніколи? Бери сумку й пішли! Шоу закінчилося.

Жінка на автопілоті взяла речі й рушила до виходу. Іван намагався догнати її, схопити за руку, щось сказати, але вона нічого цього не чула й не хотіла чути.

Аж на вулиці змогла видихнути. Вітер обпік обличчя. Що ж це вона, як же це? Куди тепер?

— Ти тільки не плач, не плач, моя хороша, — втішала подруга, витираючи брудні патьоки з обличчя Люби, — я ж тобі скільки разів казала, а ти мені — не вірю, не може цього бути! Та я ж не вперше уже їх тут зустрічаю. Усе, цить, мені, не реви! Знайшла Алена Делона! Та їх таких знаєш ще скільки на твоєму віку буде! Сотні! Поїхали до мене! От зараз машину зловимо й гайда!

Закутана у плед, після контрастного душу й гарячого чаю з м’яткою, Люба нарешті хоч трохи заспокоїлася. Чи було для неї новиною, що чоловік зраджує?Швидше ні, аніж так. Але, як кажуть, не впійманий не злодій. Вона просто не хотіла помічати, що за двадцять років їхнього спільного життя вони стали співмешканцями. Не звертала уваги на його пізні повернення, часті відрядження, дзвінки та смс, на холодність у ліжку, на байдужість до того, де вона й що з нею. Вони просто співіснували під одним дахом. З дітьми не склалося. Спочатку Люба дуже хотіла народити, потім взяти маля, а потім просто перестала про це думати. Іванові було байдуже. Усі її розмови на цю тему з ним закінчувалися словами «роби, що хочеш».

Ніколи не ставила зайвих запитань своєму чоловікові, боялася бути покинутою, залишитися в чотирьох стінах нікому не потрібною. «Хай там пофліртує, — заспокоювала себе, — він у мене чоловік видний, йому час від часу потрібне підвищення самооцінки. Та і взагалі чоловіки такі полігамні. Важливо, щоб у домі був спокій і злагода».

Своєрідні спокій і злагода були у їхньому домі. Іван преспокійно ходив наліво, бо знав, що дружина мовчатиме. Люба створювала домашній затишок і… скніла. Уже й забула, що таке чоловіча увага, щире спілкування, щастя бути бажаною й жаданою. Віддавалася повністю роботі, намагалася більше часу проводити серед людей. Боялася, дуже боялася самотності. Їй часто подруги намагалися якось обережно натякнути про чоловікові уже видимі зради. Відмахувалася. Знати не знаю, нічого такого бути не може.

Взяла телефон і набрала Івана.

— Любо, — голос у слухавці був нітрохи не засмучений. — Де тебе носить? У дома їсти нічого, я завтра у відрядження — валіза не зібрана. Давай там уже витирай соплі й додому. Я двічі казати не буду.

Різонуло. Цього разу дошкулило боляче.

— Двічі й не треба, Іване, збирай свою валізу й забирайся з мого дому під три чорти! — сама від себе не очікувала. — Завтра я приїду вранці, щоб твого духу в моїй квартирі не було! Досить уже знущатися з мене! Я й так довго тобі пробачала…

— Он як ти заговорила, хм… — розсміявся у відповідь, — ну що ж, я піду, але май на увазі, ти ще на колінах приповзеш до мене, благатимеш, щоб повернувся! Кому ти потрібна, телиця ялова!

Хотілося не те що заревти — закричати на увесь світ! Як він сміє так її називати! Як?!! Здавалося, що задихається від обурення і злості. Добре Світлана поруч.

— Не слухай ти його, Лю, — обійняла подруга, — це у нього передсмертні агонії. І ти ж прекрасно знаєш, що це він дітей не може мати, воно ж саме неповноцінне!

— Досить, Світ, я не хочу це обговорювати!

— Не буду, але я тобі скільки разів казала, плюнь ти на нього й народи собі дитя від когось іншого! А ти що? Як, це ж зрада, це ж непорядно! Дурепа ти, Любко! Іван же бачиш не хотів ні обстежень проходити, а ти ж то знаєш, що в тебе все гаразд. Тому вище носа, подруго, знайдемо ми тобі справжнього чоловіка. Де наше не пропадало? Ми ще ж молоді! А красиві які, а розумні, аж страшно!

Люба посміхнулася. Так, хіба ж можна бути інакшою в сорок років? Тільки красивою й розумною!

Світланка зажди підтримувала її. Вони товаришують ще з інститутських років. Разом жили в одній кімнаті гуртожитку, майже одночасно й заміж повиходили. У подруги двоє доньок дорослих. Щаслива, живуть із чоловіком душа в душу. Але Люба розуміла, що лише зараз, як ніколи вона прагне змінити своє життя, яка сама ж і занедбала.

Взяла відпустку на місяць, щоб владнати всі справи з розлученням і просто відпочити. Хотілося змін кардинальних — і в домі, й у свідомості, і в зовнішності. Так і зробила. Нова зачіска й модний у цьому сезоні колір «скосили років із десять» за словами Світланки. Шопотерапія також пішла на користь. Давно уже Люба не відчувала себе такою жіночною і привабливою.

Залишалася одна невирішена справа. Люба уже навіть записалася в Центр репродуктивної медицини на обстеження й ЕКЗ. Морально була готова, з кожним днем викохувала в собі бажання стати мамою маленького крихітного створіння. Чи то так планети склалися, чи то Бог почув її молитви, але доля наблизила її до мрії за кілька днів до завершення відпустки.

Настрій був пречудовий. Вирішили з подругами зібратися, погомоніти, потанцювати й відзначити нове вільне життя Люби. Гарно відпочили, повеселилися і втомлені порозбігалися по домах. Люба підвезла Світлану й поверталася додому далеко за північ. Й от халепа на півдорозі машина заглухла. Уже було вирішила залишити машину і їхати додому на перекладних, але в останню хвилину набрала Світлану. Та вислухавши подругу, резюмувала: «Вирішимо твою проблему, у Ромки є знайомий технік хороший. Зараз він його тобі пришле. Чекай. І не забудь відзвонитися! Па!»

Чекати довелося недовго. За півгодини з таксі вийшов Бозя, так представився чоловік. Мов справжній Бог почаклував щось над її «Нісанчиком» і автівка покашлявши трохи, посердившись рушила з місця.

— Навіть не знаю, як вам дякувати, Богдане, звісно, крім того, що додому вас відвезу, — Люба зніяковіла.

— Ну спати уже все одно не має смислу, зараз п’ята, а мені на роботу на сьому, то треба хоч ранок гарно зустріти, — відповів, — тому з вас кава, літрова кружка й пончик!

— Гаразд, поїхали!

Слово за слово й незчулися, як випили уже не по одній каві. Богдан, попри те, що відразу якось Любі не сподобався своїм «я Бозя», виявився напрочуд цікавим і смішним. Навіть не хотілося його відпускати.

— Смачна у вас кава, Любове, можна якось напрошуся знову? — уже у дверях запитав.

Люба глянула в його бездонні очі і зрозуміла, що саме такий колір очей дуже пасуватиме її донечці чи синові.

— Приходь увечері, я пончиків напечу, бо ж обіцяла… — розсміялися обоє й Богдан, мов давню знайому, чмокнув Любу в щоку.

Увесь день носила його запах у своїх думках, його сміх і погляд не давав спокою. Що їй втрачати? Кому потрібна ця удавана порядність, з якою носяться всі, мов курка з яйцем? У ній говорила не просто жінка, справжня самиця, якою керувало природне бажання.

Минув рік. Іван Садовенко стикався, стикався від однієї коханки до іншої, втомився і зрозумів, що нікому він не потрібний. Вирішив забігти до своєї колишньої. «Все ж таки, як не як, але в них двадцять років спільного життя позаду. Попроситься, на коліна стане, якщо треба буде. Не камінь же в неї замість серця. Пробачить і прийме назад» — з такими думками і з величезним букетом Іван підіймався після роботи східцями під’їзду. Двері відчинив міцної статури молодик.

— Вам кого? — поцікавився, ставши на порозі.

«Невже квартиру продала?» — прошмигнула думка.

— Бозьку, хто там, — почув із кімнати голос своєї колишньої.

«Бозьку? Хм, цікаво і хто такий цей бозька? Молодший же за неї років на десять! З глузду на старості літ його Любка з’їхала чи що?»

З кімнати вийшла його Любка з малим карапузом на руках. Якась неймовірна, очей не відвести, аж світиться вся! І маля таке сонячне, оченята такі бездонні-бездонні сині. Іванові аж стало зле. Простягнув квіти чоловікові.

— Вітаю у вас чудова дружина…

— І донечка, — додав той у відповідь. — Зайдете? Любо, це твій знайомий?

— Ні, серед моїх знайомих немає таких. Ялових! Ідіть, чоловіче, куди йшли. Вас тут ніхто не чекає. — і з гуркотом зачинила двері перед носом Івана.

— Як це ти його назвала? — поцікавився Богдан. — Слово якесь таке… хто він, ти ж знаєш.

— Бозю, я так кохаю тебе! І яка різниця, хто він. То всього-на-всього уже історія… ходімо, пора нашу донечку купати і спатки вкладати.

Люба передала малу на руки Богданові. Вийшла на хвилину до передпокою й викинула геть за двері розкішний букет колись її улюблених лілій. Щоб навіть запаху того минулого не було у їхньому домі й у їхньому щасті.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.