Народжені бути щасливими

brsi

1.

Бути щасливим і жити в щасливій сім’ї Максимко мріяв завжди. Та чомусь доля була немилосердною до нього. Смерть батька, а потім братика геть вибили з життєвого ритму хлопчину. До всього через рік додалося звільнення матері з роботи. Вона була єдиною, хто донедавна приносила додому хоч якусь копійчину. Бувало – ще й солодкий гостинчик. Щоправда, рідко, та й не завжди говорила, де брала його, тільки:

— Ось, зайчик передав. Біг доріжкою, зупинився та й каже мені: віднеси сину і донечці.

Хлопчина знав: не носять зайці, лисички, кролики гостинці, не розмовляють людською мовою, але заперечувати мамині слова не хотів – боявся образити. А коли вона залишилася без роботи, почав вірити у ті казки, та попрохати принести цукерку чи пряника соромився.

Матуся довгих три тижні ходила по різних інстанціях, просилася на будь-яку роботу, але скрізь їй відмовляли. Аби мати щось на прожиття, допомагали односельчанам: то на городі, то подвір’ї , то у хаті. Отак і жили. Раз у тиждень їздили у місто жебрачити. Розмістившись неподалік один від одного, за кілька годин збирали не багато грошей – на дорогу й три дні вистачало. Та все одно, спогади минулого, коли жив батько і мама працювала, нагадували про себе. Леся плакала, а Максимко, як умів, утішав обох і себе на додачу.

Після чотирьох місяців поневірянь вирішили продати будинок, виїхати в інше село. На залишені гроші винайняти квартиру і продовжувати жити. В сусідньому селі, куди згодом переїхали, на щастя, знайшовся самотній чоловік, який відразу погодився прихистити їх у своєму будинку. Він не прохав великої плати, окрім допомоги по господарству. Звикнувши до праці, мама з Михайликом і Лесею без роздумів прийняли пропозицію. Та й за словами односельців, чоловік був не питущий, спокійний.

— Може, долею тобі стане, а дітям за батька, – порадила одна жінка. – Якби свого не мала – то сама пішла би до нього.

Знала б Світлана, що то була за порада – ніколи не погодилася б.

За кілька днів до початку навчального року Семен записав Максима до школи, Світлані відшукав роботу. Жінка тішилась, адже у світі не завжди знаходяться чуйні до іншого горя люди. А тут – не чоловік – справжня знахідка! Приглядаючись до нього, в думках мріяла взяти його за законного чоловіка. Та діти стримували. То ж без їхньої згоди поки не одружувалась.

Спочатку жилося добре, та одного ранку, прокинувшись від жахливого галасу та брязкоту розбитого посуду, налякані Максимко з Лесею побоялися вийти зі своєї кімнати. Притулившись один до одного, розгублено вслухалися у лайку, що линула з кухні. Кричав Семен. Через кілька хвилин, увірвавшись до них в кімнату, схопив за руку Лесю, потягнув за собою. Що було далі, хлопчина міг лише здогадуватися. Коли Світлана принесла її до кімнати, обоє довго не могли заспокоїтися. Сестра захлиналася від болю на обпечених ступнях, просила про допомогу. Семен боячись покарання, наказав нікому про ранішню пригоду не говорити. Три тижні жінка змащували донечці ступні різними мазями, робила примочки, перев’язки. Семен мовчав.

Через місяць – затіяв новий скандал, примусив до роботи Максимка. За непослух вибив, залишив до середини ночі за дверима будинку.

Про спокій довелося забути.

Своє навчання у школі хлопчина майже закинув: на уроках став неуважний, часто плакав, у щоденнику приносив двійки. Під час розмови з вчителькою дивився у вікно.

— Зрозумій, тобі необхідно вчитися. Уяви, що твої оцінки – твоя заробітна плата, яку ти приносиш додому. Татко з мамкою приносять справжні гроші, а ти…

— У мене немає татка, – шморгнув носом, видавив із себе, – Семен… Він не любить нас. Я не можу вчитися, коли у будинку постійні сварки.

Вчителька завмерла від почутого, не знала, що сказати, як втішити малого. Адже Семен був прикладом у селі для всіх. І враз… Пригорнувши його до себе, просльозилася сама.

Якось узявши в руки ніж, і віддав хлопчині, наказав кинути його в Лесю, завчасно поставив її біля стіни. За кожне слово відмови обіцяв поглумитися над мамою. Світлана спочатку мовчала, та коли не могла вже стримуватися, вступилася за дітей. Чоловік вигнав Максимка з будинку. Окрім лайки і чергових благань неньки помилувати хоча б Лесю, нічого не чув. Хотів увірватися до хати, але замкнені двері не пускали в середину. На крик, що линув аж на двір, прибігла сусідка. Вона відвела Максимка до себе, потім покликала на допомогу сусідів. Коли повернулася, хлопчина вже спав. Вранці, прокинувшись, відразу побіг до Семенового будинку. Побачив на дверях велику колодку, голосно заголосив:

— Мама, де моя мама, Леся?

— Вони у лікарні, з ними все добре, – схвильовано відповіла тітка Зіна, прибігши за ним.

— А Семен, він із ними?

— Ні, він… – жінка стрималася, вагаючись говорити правду про чоловіка, чи змовчати, але сказала. – Він у міліції. І звідти, мабуть, не скоро вийде.

— А що буде з мамою, сестричкою?

— З ними лікарі, а також Бог.

Не хотіла і не мала бажання згадувати про вчорашню пригоду, про те, що бачила. До болю стало шкода малого. Обійнявши і взявши його на руки, як свою рідну дитину, пригорнула. Їй не хотілося відпускати Максимка від себе ні на мить, а назавжди залишити з собою. І залишила б, якби не хвороба – важка, невиліковна. Вона знала й усвідомлювала: не вдасться її здійснити свою мрію ніколи. Не судилося мати своїх, то ж не матиме, бо на те була воля Бога.

— Він також лікар? – схлипуючи крізь сльози, запитав Максимко.

Він найкращий Лікар. Господь вилікує її. Ходім додому.

Де був у ті дні його дім, розібратися не міг. Добра тітка піклувалася за ним, згодом за Лесею, як за своїми онуками; разом ходили у лікарню, на Богослужіння до церкви, молилися; поралися на городі, прибирали в будинках і на подвір’ях. Лікарі обіцяли, що здоров’я Світлани покращується, але то була неправда. І це бачили діти, тітка Зіна. Після довгих розмов із ними, за зачиненими дверми їх кабінетів, виходила похмурою, навіть не посміхалася.

— Ви від нас щось приховуєте. Скажіть, будь ласка, з мамою все добре? Вона повернеться до нас? – допитувалися дзвінкими голосочками малеча.

— Чому Бог, Якого ви називаєте Добрим Лікарем, не виліковує маму? Може, Він не хоче, чи не може? – повертаючись додому з лікарні, якось поцікавився Максимко.

Зупинившись і поставивши речі на землю, жінка пригорнула діток до себе.

— Мабуть, її така доля, мої ластів’ята. В цьому світі є багато незвіданого, невідомого для нас, – прошепотіла.

Боляче їй було дивитися в дитячі оченята, що чекали чесної відповіді. Та вона сама її до кінця не знала. Що бо могла сказати у виправдання? Коли б могла – прихилила небо із зорями, аби Світлані стало легше, а Максимко з Лесею не зазнали важкої долі.

— Не відаю, що робити з вами, – зізналась. – Вашій неньці, насправді, з кожним днем все гірше і гірше – втрачає пам’ять. Ось нині мене не впізнала, завтра – вас. Бачили самі.

Хотілося плакати, сльози нестерпно душили. Дітям стало страшно. Вони спочатку мовчали, та за кілька хвилин, міцно притулившись до Зіни, голосно розридалися. Не стрималася жінка.

— Ми молитимемося до Бога, і Він нас почує. Так? – подивившись на неї, запитав у сльозах хлопчина.

— Так, – підтвердила тітка.

Того вечора вони молилися разом – своєю домашньою маленькою Церквою. Наступного дня до них приєдналися сусіди. За тиждень їх маленька кімнатка, не вміщала всіх бажаючих. То ж довелося служіння перенести до Дому молитви. Та на жаль, Світлані не легшало ні через тиждень, ні через місяць. Пам’ять і здоров’я відходили від неї.

— Ні, я не хочу, щоб Господь, до Якого молимося, лікував мою матусю. Він не лікар, – вигукнув під час зібрання в церкві Максимко.

Як не вмовляли його, він залишався при своєму рішенні. Максимко вірив: навіть без втручання якогось там Бога, все одно вони будуть разом, як раніше.

«Чому? Чому Господь не хоче чути наші молитви? – запитував себе, коли поверталися. – Невже така Його воля?»

Не вірилось.

Черговою неприємною звісткою для дітей стало зізнання тітки Зіни. Не бажаючи більше мовчати, вона відкрилася й розповіла про свою хворобу. Щоб заспокоїти їх, вирішила повідати все що знала про Бога. Жінка була переконана: її знання можуть розвіяти погані сумніви про Творця. «Добре, якби це сталось. Адже їхнє життя лише починається. Та тільки єдиний Бог може допомогти».

— Близький мій кінець, – почала неохоче. – Не хочу з вами прощатися та доведеться згодом. З’їдає мене хвороба. Воля Господа пересилити мене в Свої оселі. Сумуватиму за вами, але радітиму водночас, бо знаходитимуся разом зі своїм Богом. А ви не повинні на Нього ображатися. Він Добрий і вас любить; хоче, щоби кожна людина була із ним на небесах. Свого часу Він помер за нас на хресті Голгофи. Будучи колись на землі, пообіцяв нікого не забути, чекати. Коли ми сумуємо – Бог сумує з нами, коли ми плачемо – плаче з нами, коли у нас щось болить, Він не закриває Свої очі, а спішить на допомогу, заспокоює. Тільки ми не хочемо цього помічати, відчувати, думаючи про своє тоді, коли Він постійно думає про нас. Господь і зараз із нами. Ми Його не бачимо, бо є невидимий, але бачить і чує нас. У Нього відома навіть кількість наших волосин на голові. Без Його волі ніщо не стається в цьому грішному світі.

Від усього, про що розповіла тітка Зіна, в серці Максимка стало лячно. Опустивши голову, він мовчав. Йому стало соромно. Здавалося, від цієї думки в його грудях щось затріпотіло, заболіло. «А я думав погано про Бога – Бога, Який помер за Мене, любить, і з Яким зараз багато людей». Нічого не відповів, хлопчина пішов до своєї кімнати у будинку люблячої тітки.

Зіна зрозуміла Максимка, коли він увечері зізнався в своїх сумнівах. Слухаючи його, в душі зітхала, підносячи молитви до Творця, відганяючи сум, що туманом застеляв очі. Що бо могла вдіяти?

Світлану згодом перевели до спеціальної лікарні, а самій, знемігшись від хвороби, довелося дати згоду на оформлення малечі до інтернату. Максимко з Лесею, обіймаючи та цілуючи тітку Зіну того січневого дня, коли забирали їх від неї, наче відчували: бачать її востаннє.

— Бог буде вашою охороною, не залишить вас ніколи. Вірте Йому і в Нього. А я, скільки ще житиму, молитимуся за вас.

За вікном автобуса, що віз їх до нового будинку. Мороз стояв такий, що зимові візерунки, здавалися трішки химерними, незвичайними. Згадувався останній тиждень, прожитий у тітки. А ще – її біле, наче сніг обличчя, ніби без жодної краплинки крові, губи, що ледве ворушилися в молитві.

— Залишайтеся мужніми. Будьте солдатами віри, – вчувалися у повітрі останні слова жінки.

— Будемо. Старатимемося, – відповідав Максимко за двох.

2.

В тиші січневого суму інтернат зустрів Максимка з Лесею під вечір. Ще не встигли вийти з автобуса, як перед ними з’явилася весела, невисокого росту дівчинка – справжнє янголя.

— Мене звуть Інна, – сказала дзвінко. – Скоро у нас вечеря. Приходьте, буде смачно.

З останніми словами повернулася й побігла, а голос її довго лунав в проходному повітрі.

В холі будинку, де стояла велика зимова красуня – ялинка, діти скоріше сумували, ніж раділи. Тільки дорослі хлопці, перешіптуючись, голосно сміялися. «Сироти, – розгублено дивлячись на них, подумав про себе хлопчина. – Ось які вони. А тепер ними виявились і ми, – розтерзані, як хмари під шквальним вітром».

— У нас є мама, – тихо виправдовуючись, сказала дівчинка. — Вона в лікарні. Ми тут ненадовго.

— Ми всі тут ненадовго, а проходить час і виходить – назавжди.

— Ні, – викрикнула Леся, але її ніхто не почув.

Того вечора вечеряти не хотілося. Земна юдола стала непривітно холодною, самотньою. Сидячи разом на одному ліжку, Максим із Лесею відчували лише гарячі струни ритму власних сердець; згадували все, що ще неможливо було забути. Так і заснули. А вранці прокинулися від скрипучого голосу, що линув над головами. Галасувала жінка. Дебела і незграбна від повноти, не по-людяному дивилася з висоти свого росту.

— Ач, як розляглися. Наче в себе вдома. А ви не в дома – в інтернаті, в якому свої правила. Зрозуміли? Гайда підіймайтеся. Не чекатиму вас годинами.

Забравши кудись Лесю, наказала Максимку через десять хвилин з’явитися в їдальні.

Коли хлопчина прийшов у їдальню, діти вже снідали. Зупинившись у дверях, намагався розшукати свою сестру, але її було важко навіть помітити. Різноголосся лунало, плуталося і розносилося в повітрі то дзвінким сміхом, то обуреннями, то порадами. На нього ніхто не звертав увагу.

— Ей, ти, – закричав хтось із залу, піднявшись, помахав рукою.

То був один із хлопців, хто вчора непривітно на сміх зустрів його і Лесю. Побачивши його, Максимко хотів був повернутися, та інший хтось штовхнув його в плечі, наказав іти до столу.

— Ось – твій сніданок, – засміявся хлопчисько, підсовуючи Максимку майже порожню тарілку, на дні якої знаходилася тільки ложка вівсяної каші. – Іншим разом пригощатимеш сам.

— Але ж я їсти хочу, – мало не заплакав хлопчина.

— Хочеш. І ми також хочемо, – зареготав.

Закінчивши снідати, діти з гуркотом вийшли з-за столу, скидавши тарілки на одну купу.

— Прибереш. Зрозумів?

Максимку нічого не довелось, як тільки погодитися. Коли б не Леся, якій вдалося сховати окраєць хліба зі сніданку, залишився б голодним. В обід історія повторилася. Відмовившись віддати свою їжу старшим, уночі був викликаний для бесіди до туалету. Там і знайшли його під ранок. Тим, хто бачив і знав про нічну пригоду, хлопці наказали мовчати.

Близько двох тижнів малому довелося пролежати в лікарні інтернату. Окрім Лесі, більше ніхто не приходив. Уночі, сховавши своє обличчя в подушку, плакав. Та від цього сум ще більше огортав його.

Про спокій і любов доводилося тільки мріяти. Дорослі не звертали увагу на дітей, бо все довіряли старшим. А ті, користуючись довірою, по своєму виховували менших за себе. Пам’ятаючи уроки тітки Зіни, Максимко з Лесею продовжували любити всіх, і навіть тих, кого вважали своїми ворогами. Хлопчині здавалося в ті години, коли до нього приходила його Леся, що навіть похмура погода ставала ясною. «І де стільки сил береться у неї», – думав, дивлячись на неї.

Одного дня сестра прийшла після обіду. В своїх маленьких рученятах тримала кілька квіток – підсніжників. Провісники весни, сяяли врочисто біло.

— Це не просто квіти, а квіти надії, – пояснила. – Давай загадаємо над ними бажання.

— Давай, – погодився Максимко і разом із нею, схилившись над ними, прошепотіли свої мрії.

— А коли вони здійсняться? – запитав, піднявши голову, як тільки промовив свої останні слова. Але Леся лише стиснула плечима.

— Не знаю. Думаю: скоро.

Довго довелося чекати чи недовго, та в буденній метушні не помітили, як весна в одну ніч загриміла бруньками. Сонячні зайчики весело застрибали подвір’ям, радіючи і приходу весни, і гостям, які того дня завітали до інтернату. Дехто казав, що вони тут є частими гостями, але Максимко з Лесею бачили їх вперше.

Молоде подружжя зі своїм прийомним сином Ярославом, виявилися справжнім чарівниками. Роздаючи свої дарунки, вони наче відвали кожній дитині себе частинками; обіймали, цілували кожного, називаючи рідними. Максимко аж розплакався, коли Марина назвала його своїм сином. Хлопчині закортіло попросити її повторити незвичайне слово, але він засоромився. Так і залишився стояти біля стіни в актовому залі, продовжуючи спостерігаючи за ними. Сльози текли з його оченят, але він не хотів їх утирати.

— Ти чого? – підійшовши до нього, запитав Ярослав розгублено.

— Нічого, – огризнувся Максимко, вдавши, що плаче знічев’я.

— Нічого так не буває. Ти думаєш, я не знаю, – зайшов спереду і, намагаючись подивитися йому в очі, знову заговорив. – Я також так плакав, коли вони, – кивнув у бік батьків головою, – приїхали рік тому сюди. Щоправда в собі, але потім розридався на повну потужність у себе на ліжку. На ранок подушку довелося сушити на батареї. Але зараз говорю це не без гордості. Максимко замовк, лише схлипував. – Скажу по секрету: тато Анатолій і мама Марина приїхали знову сюди, щоб знову когось вибрати із вас для усиновлення.

— Це правда? – поцікавився хлопчина. Хотілося обійняти Ярослава за гарну новину, та подумавши, що мрія може не усміхнутися йому, знову схилив голову.

— Чого, засумував? Може, виберуть тебе? – Ярослав усміхнувся.

— Але в мене є ще сестричка. Вона молодша від мене на три роки. Я її нікому не віддам.

— Це ще краще. Вони хотіли й дівчинку.

Ярослав знав, що мовив неправду. Бо добре пам’ятав розмову батьків, за два дні до поїздки, під час якої вирішили всиновити тільки одного хлопчика. «А якщо вони б змінити свої плани?» – подумав про себе і вирішив після обіду поговорити з ними. Йому самому стало шкода Максимка, а ще більше його сестричку, після розмови в спортзалі закладу. Сидячи один біля одного і обіймаючись, як рідні, не хотів розлучатися з ним після від’їзду з інтернату, а потім щодня думати про нього.

Мамо, батьку, – вигукнув іще з дверей кімнати для гостей, до якої не ввійшов, а майже влетів. Схвильоване обличчя Ярка, наче жило у лихому передчутті, що неодмінно мало справдитися. Внутрішньо напружившись, він швидко підійшов до батьків. – Тільки будь ласка. Вислухайте мене, а вже потім кажіть своє «так» чи «ні».

— Тебе хтось образив, налякав чи погрожував? – тремтячим голосом, засипала своїми запитаннями Марина.

— Ні, – заспокоїв хлопчина. – В мене тут залишилося багато друзів. І сьогодні… з’явився ще один. Про нього хочу повідати.

Ярослав коротко розповів про Максимка те, що знав із його розповіді. Вона була сумною, та нічого, що могло б змінити її, навіть на словах, Ярослав додати не міг. Він відчував, як у самого на очах забриніли сльози.

— Ти хотів би, аби ми взяли на канікули саме їх? – запитав Анатолій, коли Ярослав закінчив.

— Так, татку, – закивав головою. – І Лесю. Максимко запевнив, що без неї нікуди не поїде.

Не потрібно було більше слів, щоб розчулити серця Марини та Анатолія. Жінка не бачила Лесі, та їй стало шкода обох. Вона згадала обличчя хлопчини. Тоді їй здалося, що він, як усі діти дивився на неї, та після розповіді Ярослава, виявилось: помилялася. Вона також пригадала тепло його рук, у яких відчувалася сімейна близькість. То ж недаремно назвала Максимка сином.

«Коли пообіцяла, то стримай свою обіцянку, – заговорило серце. Ми всі діти в Бога і повинні Його любити так, як Він любить тебе. Якою будеш християнкою, коли відкидатимеш власні обіцянки? Ніщо в цей світ не приходить випадково. В Бога необхідно вірити і виконувати Його волю. «Сам же Господь наш Ісус Христос і Бог Отець наш, що нас полюбив і дав у благодаті вічну потіху та добру надію, тішить наші серця, зміцнює у всякому доброму ділі та в слові!». Марина добре знала, якою є надія, коли довго не збувалася – недугою для серці. З тих днів, як з’явився у їхньому домі Ярослав, вони з Анатолієм змінилися – стали сильнішими. Надія на Бога і втіха від Нього принесли багато радісних благословень.

— Дякую Вам, мої любі, – обійнявши обох, проспівав Ярко.

Того вечора і тієї ночі Марина з Анатолієм вирішили заночувати в інтернаті; допізна після вечері розмовляли в кабінеті директора, з вихователями, навіть про щось сперечалися; кілька разів виходили в коридор, збентежені та розгублені знову поверталися назад. Максимко все бачив, бо його кімната знаходилася навпроти. До того ж Ярослав, без якого не уявляв майбутнього свого життя, вирішив заночувати з усіма, в одній кімнаті.

Пригадаю своє сирітство, а з ним радощі і сумні дні, – пожартував перед сном. А зараз, лежачи на окремому ліжку, разом із Максимком спостерігав за своїми батьками.

— То ти насправді розповів їм про мене? – вкотре за вечір перепитав його Максимко, думаючи, що Ярославові слова були жартом.

— Так, усе, що ти розповів. Коли йде мова про серйозні справи, я не звик жартувати, – запевнив він.

— І про Лесю?

— І про Лесю.

— А нічого не переплутав?

— Нічого.

«А що коли директор не погодиться?» – Від цієї думки йому хотілося заплакати, але сльози не з’являлися на очах.

Накрившись ковдрою, Максимко старався поринути у сон, поклавши всі свої турботи на Бога, Якому краще відомий завтрашній день.

3.

Ранок ще колисався в гойдалці тиші і спокою, коли Марина з Анатолієм, тихо підійшовши до ліжок Ярослава та Максимка, прошепотіли їм на вуха:

— Прокидайтеся, ми повертаємося додому.

— І я? – мало не впав на підлогу з радості хлопчина.

— І Леся. Та поки на канікули, – уточнив Анатолій.

Від щастя, що з самого ранку неочікувано прийшло до них, не смачна інтернатівська їжа того дня виявилася солодшою за мед. Вони радо смакували все, чим наділили їх куховари в дорогу.

Подружжя не приховувало власних планів щодо всиновлення Максимка із Лесею, тож радо розповіли їм про нічну розмову з директором, вихователями.

— Вони обіцяли нам допомогти.

— Невже для них немає значення, кого ви хочете всиновити? – здивувався Ярослав.

— Не знаю, – стиснула плечима Марина. – Та я вірю, що Господь недаремно через Ярика вказав саме на вас. Тепер у нас замість одного сина – буде два. І ще – донечка. – Повернувшись до дітей, жінка усміхнулася. – Я вас нікому не віддам.

— А ми ні до кого не хочемо, – відповів Максимко.

Помовчавши, не приховуючи своєї радості, додав: – Мамо! Ми так довго чекали на вас.

Приїхавши додому, найперше вирішили подякувати Богу й прославити Його – прямо на подвір’ї. Взявши один одного за руки, кожен промовив свою молитву – коротку, але щиру. А ввечері поспішили на зібрання. Марина не хотіла мовчати, то ж під час Богослужіння, всією сімєю, ще раз прославили Бога.

Максимко вперше за останні кілька місяців спав у теплому і м’якому ліжку, де все пахло квітами. Кімната Ярослава могла помістити ще кілька подібних їм. Але тієї ночі була незвичайною оселя тільки для них обох: зі стелі дивилися маленькі зорі, а зі стін заглядали, причаївшись леви, тигри, антилопи. Вночі вони також спали, хоч були мальовані, як і зорі на шпалерах. Вдень оживали, раділи, сміялися. Принаймні так уявляли діти. До пізньої ночі Максимко з Ярославом шепотілись, ділилися мріяли. А ще розповідали один одному про Бога, Якому хотіли служити, Якого хотіли любити, прославляти і розповідати про Нього цілому світу. В Лесі була окрема кімната.

Ранок наступного дня подарував смачний сніданок, а потім поїздку до мами. Хлопчина не знав, як подякувати Марині та Анатолію за можливість побачитись із ненькою. Він упізнав її відразу, а ось вона довго дивилася на них – своїх дітей. За годину перебування із ними так і не промовила жодного слова. Сумно і болячи було дивитися на неї, а ще більше болю додавали спогади про Семена. Бо саме він став єдиною причиною її хвороби. Не доторкнулась до їжі, яку привезли Марина з Анатолієм для неї, так і забрали її назад до палати. Стримуючись усю дорогу, аби не розплакатися, Максим із Лесею тільки вдома дали волю своїм сльозам.

«Господи, – мовив увечері під час спільної сімейної молитви хлопчина, – я знаю, на все є Твоя воля. Та прошу Тебе, як Небесного нашого Отця, допоможи нашій мамі залишатися при свідомості, щоб увірувати в Тебе, і потім перебувати разом з тобою, в Твоїх Небесних Оселях. А нам свого часу бути з нею із Тобою».

Спільне «Амінь» було підтвердженням прохання, що неодмінно долинуло до Святого Престолу Бога та було почуте Ним. Разом з усіма було вирішено: продовжувати молитися за Світлану, незважаючи на тривоги часу і життя: завжди, постійно, всюди.

Весна поволі набирала ходу по землі: росток з ростком витягався у парість, небесна височінь сповнювалася веселою круговертю. Час прощань після тижневих весняних канікул з Анатолієм, Ярком і Мариною не виявився сумним, а світлим. Бо в серцях у кожного з’явилася надія на чергову зустріч з дітьми знову в їхній оселі.

І вона не забарилася. В перших днях липня дружня сімя, як обіцяла, приїхала за дітьми. Обіймаючи Максимка, Ярко не зумів стриматися і вже в інтернаті назвав його своїм братом, а Лесю – сестрою.

Максимко довго не міг повірити, що нарешті збулася мрія – мрія мати батьків, нехай не рідних, але люблячих.

Розгублено кліпаючи очима, він крізь сльози радості перепитав жінку, що не хотіла відпускати його зі своїх обіймів разом із Лесею:

— Невже – це правда, мамо?

— Правда, – відповіла вона, розуміючи про що питав він. – Тепер ми одна сімя – народжена для щастя, щоб і називатися Божою.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.