Небо ніколи не мовчить

blind girl

Немає найчудовішої і найпрекраснішої миті, ніж народження дитини. Здається, що в той час саме небо схиляється до землі, простягає у твої руки маленьку крихітку. Вона ще нічого не розуміє, тільки своїм голосом сповіщає на весь світ про своє народження. А ти обіймаєш її своїми руками й дякуєш небу за дарунок. «Це моя крихітка, моя дитина, моя!»

В’ячеслав не тямив себе від радості, коли йому дали потримати його донечку, його маленьку дівчинку.

Дружина Діана, молода мама, дивилась на них і витирала сльози щастя. Адже стільки років чекали, просили, молили у неба дитину. І ось воно – їхнє щастя. Небо почуло молитви, відповіло тоді, коли здавалось, годі було чекати. Думали, ніколи не чутимуть дитячого голосу у своїй оселі. Та ні, він лунатиме: у кожній кімнаті, у кожному куточку.

Жінка дивилася на маленький живий згорточок, який лежав у неї на грудях і подумки дякувала Богу. Вона не відчувала болів, які ще кілька хвилин тому пронизували тіло; не могла втримати сліз, щоб не розплакатись; раділа, обіймаючи свого В’ячеслава, без участі якого не було б сьогоднішнього дня.

– Дякую тобі, коханий, – мовила, поцілувавши його у вуста.Назвемо її Богданкою. Адже вона дана нам Богом.

Ніхто з лікарів і породіль не заперечував, бо самі вважали дитину подарунком неба. Дехто навіть погоджувався своїх майбутніх дітей назвати подібним іменем. Аби тільки були здоровими і щасливими.

…Богданка росла і здоровою, і щасливою. Маленьке янголятко, як люблячи називали її, бігало, гралося. Хвилину-другу відпочине й знову своїми ніжками міряє подвір’я. Ввечері, після спільної сімейної молитви, дівчинка любила ще довго дивитися на небо. Вона ніби хотіла щось побачити в ньому, доторкнутися поглядом своїх маленьких оченят того, що було для неї найдорожчим. Батьки не знали, що саме шукала їхня крихітка серед зір, які, мов борошно, були розсипані над землею. Та щоразу стримувалися запитати.

– Ви не уявляєте, матусю, як я люблю небо. Дивлюсь на нього, а мені здається, що вже колись я була там, – якось, ніби вгадавши їхні думки, задумливо мовила донечка. – Там усе так гарно! Богданка важко зітхнула, ніби насправді скучила за рідною домівкою, яка залишилась на небесах.

– Доню, що ти мала на увазі, говорячи про небо? – розгубилась мама, ніжно притуливши дитину до себе. – Небо, – продовжила Богданка тихо і спокійно, – це моя земля. До неї постійно птахом лине моя душа.

Я повернуся до неї неодмінно. Знаю: там мене чекає Господь. Але не зараз, бо в мене є ви – мої рідні земні батьки, а Бог – мій небесний Батько. Повірте: мені дуже хочеться, щоби там ми були разом, – Дитина показала рукою на небо, усміхнулась.

Діана з В’ячеславом не знали, що відповісти. Вперше за своє життя дивувалися і губилися в здогадках: звідки у свої п’ять років дитина з такою любов’ю могла говорити про небо, Бога. Невже вчителі Недільної школи змогли прищепити любов до святих істин, чи, може, дівчинка була дійсно на небі і прийшла до них за волею Самого Бога?

Перший дзвоник у школі для Богданки став великим святом. Вона полюбила її з першого уроку. За три роки навчання ні разу не мовила про неї поганого слова. Їй подобалося малювати, читати, писати, досліджувати природу.

Восени збирала гербарії з різних осінніх квітів, листочків дерев, узимку розглядала на рукавичках білі легкі сніжинки. Дівчинка бігала подвір’ям, ловила їх, притуляла до своїх вуст, де вони від теплого подиху миттєво танули, перетворюючись на крапельки прохолодної води.

Вони були надзвичайно щасливою сім’єю. Дехто в церкві навіть заздрив їм. Жодна біда не приходила до їхньої оселі, а щедрі Божі благословення не обминали її. Та в Бога були Свої плани…

Того дня, займаючись своїми хатніми справами, В’ячеслав з Діаною раптово почули страшенний гул. Наче кілька літаків одночасно пролетіли над обійстям. Але то були не вони, а дерев’яні колоди, привезені для будівництва нового будинку і складені у високий стос, які несподівано в одну коротку мить розсипалися всім подвір’ям. Налякані діти встигли розбігтися. Лише Богданка, отримавши сильний удар по голові, лежала без свідомості. Її так і відправили до лікарні.

Три години за життя дівчинки боролися лікарі – спочатку в операційні, а потім дві доби в реанімації. На щастя відвоювали маленьку у смерті, врятували, та зберегти зір не вдалося. Навіть через два роки постійних лікувань Богданка продовжувала бачити тільки … темряву.

– Я більше не бачитиму? – запитувала батьків. А коли чула мовчазну відповідь, розуміла: це – на все життя.

Про школу, на жаль, довелося забути. Та вчителі і друзі не забували дівчинку ніколи. Щодня приходили однокласники, розповідали новини. Богданка сміялась, раділа, тільки нікого не бачила.

Не бачила, як підростають однокласники, як цвітуть навесні вишні, які садила з татком. Тепер все у її житті змінилось, але вечорами, як колись, вона сідала з батьками біля будинку і підіймала личко до неба. Сиділа і довго слухала небо. Їй здавалось, що відчувала мову зір, які спонукали не здаватися, а продовжувати боротися: за себе, за своє здоров’я. За неї постійно молилися в церкві.

Однієї ночі (чи то здалося, чи, може, приснилося!), вона побачила янгола. Увесь в білому, із золотистим волоссям, небесний посланець стояв біля неї.

– Я прийшов від Батька, Якого ти любиш. Він хоче, аби ти знала, що чує твої молитви і готовий зцілити тебе, але не зараз, – повідомив. – Необхідно почекати.

– Я буду чекати, – сказала дівчинка, – а ти передай Йому, що моя любов до Нього ніколи не зменшиться. Передай!

Янгол розтанув у повітрі. Про його прихід і новину незадовго дізналися батьки. Вони спочатку сумнівалися у словах Богданки, та чуття їхніх сердець підказувало: дитина не жартує. Єдине, що цікавило: коли ж настане той день?

Але Бог чомусь мовчав, не поспішав ані з відповіддю, ані із зціленням.

Заспокоювали слова донечки: «Він мене обов’язково зцілить. Про це мені повідомив ангел».

Подружжя продовжувало у свята та вихідні ходити до церкви, свідчити про любов Вседержителя до них і про свою до Нього. Як апостол Павло, вони були твердо впевнені «…що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!». Бог для них був глибиною багатства й премудрості, й знання, Євангелія – силою Божою на спасіння.

Неміч Богданки була спільною, в якій черпали Його силу, і, будучи немічними тілесно, в Бозі ставали сильними духовно. Бог любові та миру постійно був з ними, навчаючи все робити в Ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи через Нього Богові й Отцеві .

…А дівчинка тим часом не припиняла навчалатися. Вчителі раділи її успіхам, бо не сумнівалися, що навіть вдома можна вчитися на відмінно. Хоча школу закінчила не з медаллю, а на останньому дзвонику і випускному балі побувала. З подальшим навчанням за межами дому довелось утриматися. Та Богдана, щоби не втрачати часу, погодилася вивчати англійську мову.

На здивування батьків, їхня дитина легко засвоювала науку. З часом могла по приймачу слухати англомовні програми, розмовляти з новими друзями іноземною мовою. А потім доля подарувала їй інше щастя – щастя кохати і бути коханою.

Поміж багатьох друзів серце Богдани вирізняло Віталія. Та й хлопець постійно був поруч, допомагав в усьому. Якось, не в силі стримати своєї цікавості, вона запитала його, чи не нудно йому увесь вільний час проводити зі сліпою дівчиною. На що юнак, не приховуючи своїх чуттів, відповів:

– Я люблю тебе. І якщо ти погодишся вийти за мене заміж – буду найщасливішим у світі.

Для неї ці слова були найкращим дарунком, які хтось колись міг подарувати. Віталій не наполягав на швидкій відповіді, обіцяв чекати. Чотири тижні Богдана не поспішала сказати своє «так» або «ні». Після довгих роздумів, бесід з батьками, Богом у молитвах, сказала: «Так».

Віталій знаходився на сьомому небі від слів, які почув; готовий був злинути до хмар і викласти з них велике-велике серце, щоби всі на землі бачили і знали, як любить її. – Ти Мій коханий – він мій, – я ж його, – говорила Богдана на самоті, в думках повертаючи дні, проведені разом.

– Я належу своєму коханому, а мені – мій коханий…

Маленька вечірка, що справили незадовго, і на яку зібралася тільки родина та декілька друзів, запам’яталася молодятам назавжди.

Віталій любив свою кохану, яка ніколи не бачила його, як найдорожчий скарб. А коли любляча дружина сповістила, що у них згодом народиться дитина, радість його не мала меж. Лікарі дозволили Віталію бути з Богданою у день пологів. Він ні на хвилину не відходив від неї. А коли народила донечку, їхню маленьку крихітку першому віддали йому.

– Яка красива, – мовила Богдана, коли Віталій передав дитину в її руки. – Вона схожа на тебе.

– На мене? – перепитав він, перевівши здивований погляд на дружину. Невже… адже… ти… не… – Слова губилися у вустах, а очі не вірили тому, що бачив.

– Так, я бачу, – радісно сповістила Богдана. – І бачитиму вже завжди.

Господні шляхи ніколи не були відомими людині, але Його любов до нас постійно линутиме зі святих небес цілющим джерелом, вода з якого творитиме великі дива. Лише потрібно схилитися до нього, зачерпнути в свої долоні і випити, щоб дізнатися, яким є добрим Бог, якою є великою таємниця Його благочестя. Вірне це слово, вірна істина, що наше життя на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа . Небесах – які ніколи не мовчать.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.