Невміла ковзанярка

iceskatinggirl

Руслан не міг її не помітити…

Ніхто не міг її не помітити: ніхто із тих людей, хто суботнього вечора прийшов покататися на ковзанку в центрі міста, або з тих, хто в цей час спостерігав за катанням інших, відпочиваючи на веранді зимової кав’ярні…

Дівчина невміло стояла на ковзанах і трималася за бортик. І спочатку не відразу впадала у вічі. Але як тільки вирушила у “вільне катання”, без нічиєї підтримки, а особливо інструктора, одразу стала головною темою для насмішок різних роззяв та інших присутніх на ковзанці…

Руслан якраз повертався додому і вирішив випити кави. В приміщенні кав’ярні спеціально не присів, хотів відгородитися від думок за маленьким столиком на веранді та поспостерігати за тим, що відбувається у центрі міста: за перехожими, за іншими відвідувачами закладу та за любителями фігурного катання, які неподалік кружляли на ковзанці…

Спочатку дівчина, яка невміло стояла на ковзанах та падала на кожному кроці, викликала щиру усмішку. Та коли над любителькою екстриму всі почали нахабно насміхатися, Руслан обурився. Стало образливо за це миле молоде створіння, яке так уперто і наполегливо хотіло навчитися стояти на ковзанах.

Проте затулити усім рота Руслан не міг – їх було багато. І якщо чоловік навіть і зробив би зауваження деяким, все одно не зміг би з’ясувати стосунки з іншими.

Чомусь як не намагався зосередитися на інших думках, не міг відірвати погляду від дівчини на ковзанці. Спостерігав, вловлював кожен її незграбний рух, стежив за виразом обличчя, який змінювався відповідно до положення дівчини на ковзанці.

Вона усміхалася сама до себе, коли вдавалося проїхати хоча б метр і болісно кривилася, коли падала і вдарялася об твердий лід. Напевно, їй дуже боліло, але вона намагалася не показувати цього. І якось вдавано не зважала на людей, які з неї насміхалися.

Русланові здавалося, що ця тендітна дівчинка ізолювалася від усіх і всього та зосередилася лише на одному – собі, ковзанці та ковзанах… Напевно, так і було насправді…

Він замовив уже друге горнятко кави і забув, що треба їхати додому, де на нього чекав голодний песик Рекс…

Через півгодини дівчину, нарешті, помітив й інструктор, який до цього вдавав, що нічого не бачить і не чує. Ліниво під’їхав до неї. Звісно, Руслан не чув, про що розмовляла дівчина з інструктором, але здогадався, що, мабуть, останній пропонує допомогу. Та судячи з того, що дівчина заперечно похитала головою, ця допомога вимірювалася у чималій грошовій винагороді. Тому дуже скоро інструктор опинився в іншому кінці ковзанки, а дівчина й далі намагалася впевнено стояти на ковзанах. Їхати їй, а тим паче, кататися, аж ніяк не вдавалося…

Усе це тривало півтора години і півтора години Руслан, як заворожений, не відводив погляду від неї. Коли ж вона зникла у переодягальні, чоловік розрахувався та поспішив до виходу з ковзанки. Захотів зустріти її там і підбадьорити, мовляв, нічого, що інші насміхаються і що їй не вдається кататися так, як у фігуристок; вона обов’язково навчиться і тоді сміятиметься над тими, хто посмів засумніватися в її наполегливості. Але дівчина не виходила… Минуло майже півгодини, Руслан втомився чекати і зрозумів, що сьогодні вже не застане незнайомки тут. Напевно, вона вийшла з протилежного боку… Тому попрямував до свого авто та поїхав додому.

Увесь вечір думав про неї і не розумів, чому такий дріб’язковий випадок так глибоко засів у його голові. Але вже не відмахувався від думок про незнайомку, а все для себе пояснив чесно і прямо: “Сподобалася мені дівчина й нічого дивного в цьому немає”.

Наступного дня, у неділю, Руслан знову вирушив у центр, до ковзанки. Навіть замовив дві години, щоб покататися, адже, на відміну від незнайомки, вмів гарно кататися та впевнено стояв на ковзанах. А потім іще дві години просидів на веранді кав’ярні, попиваючи каву – горнятко за горнятком. Дівчина того вечора так і не з’явилася. Руслан розумів усю безглуздість своєї поведінки, адже вона могла бути будь-де; в місті чотири ковзанки, і взагалі, можливо, вона уже більше ніколи не повторить свого “подвигу” і не стане на лід. Але здаватися не вмів… На серветці написав коротку записку і передав її інструкторові, попросивши, щоб він, коли побачить на ковзанці ту дівчину, яка вчора розвеселила людей, віддав їй. Щоби переконатися в тому, що інструктор буде зацікавленим, заплатив йому двадцять гривень, чим і викликав прихильність молодого ковзаняра, котрий пообіцяв, що обов’язково відшукає незнайомку – якщо не сьогодні, не завтра, то пізніше – але знайде і передасть їй записку.

У записці Руслан написав таке: “Молода панно, якщо хочете навчитися кататися на ковзанах, звертайтеся, я радо допоможу і навчу кататися вас так, як ніхто й ніколи ще не катався. Руслан”.

Минали дні… Щодня Руслан навідувався на ковзанку, але інструктор казав, що дівчина не приходить. Лише тішив надією на те, що вона все ж таки з’явиться – у вихідні.

І вона з’явилася… Але Русланові не пощастило зустріти незнайомку. Він приїхав у центр запізно.

Інструктор радо повідомив, що дівчина, яку звуть Настею, приходила і знову намагалася навчитися кататися на ковзанах, і знову безуспішно. І що він передав їй записку, на яку вона, до речі, відповіла. Та простягнув Русланові невеличкий клаптик паперу. Акуратним почерком там було виведено: “Я згідна, але за однієї умови – ви передаватимете мені вказівки та інструкції у вигляді записок через інструктора. У разі потреби, або якщо у мене виникатимуть якісь питання, я також писатиму вам. Коли освою ковзанярське мистецтво, тоді й зустрінемося, а наразі з вами побачитися не можу. І не шукайте навмисно зі мною зустрічі – так ви усе зіпсуєте. Анастасія”.

Звісно, незнайомка заінтригувала Руслана ще більше, і, без сумніву, він погодився на пропозицію дівчини, передавши інструкторові наступну записку з першими порадами, як навчитися гарно стояти на ковзанах.

Так розпочалася захоплива гра – справжня пригода. Іноді Руслан не вірив, що все це відбувається з ним – але у вихідні, а деколи й у будень передавав інструкторові записку для Насті, іноді – але не часто – отримував від неї відповідь. І понад усе бажав, щоб дівчина навчилася кататися, тоді б він, нарешті, зміг зустрітися із нею.

Руслан подій не випереджав, його захоплювала гра. Тому навмисної зустрічі, як і просила Настя, не шукав. Дивувався тільки, що жодного разу не зміг приїхати на каток одночасно з нею. Навіть тоді, коли він затримувався у зимовій кав’ярні на веранді, щоб попити кави, дівчина не з’являлася.

В одній із записок Руслан наважився запитати Настю про особисте життя. На що отримав вичерпну відповідь: “Якщо вас цікавить чи я вільна, тоді знайте – так. До речі, на ковзанку я прийшла після важкого стресу, який пережила через розлучення з хлопцем. Вирішила хоч чимось зайняти себе, аби не думати про нього. Ось і захопилася – тепер мушу досягнути мети!”.

Відповідь Руслана влаштовувала. Врешті-решт після знайомства з нею він міг розраховувати на її прихильність.

Листування Руслана і Насті тривало майже два місяці. Настав Новий рік, минули Різдвяні свята. І за підрахунками Руслана з дня на день він мав би отримати від Насті повідомлення про те, що навчання закінчилося, вона навчилася кататися і вони можуть зустрітися. Але, на жаль, цього не сталося. Гірше того, від Насті перестали надходити записки, а інструктор лише знизував плечима, мовляв, не знає, у чому справа, але дівчина більше на ковзанку не приходить.

У гірких і сумних роздумах минуло два тижні. Щовечора Руслан приходив у кав’ярню, замовляв каву, сідав за столик на зимовій терасі і спостерігав за ковзанярами… Уже й не сподіваючись зустріти чи побачити Настю…

Але дарма…

Суботнього вечора до Руслана підійшов офіціант та простягнув невеличкий клаптик паперу. Не відкриваючи його і нічого не запитуючи у хлопця, Руслан зрозумів, що це записка від Насті. Так і було, розгорнувши записку, хлопець упізнав її почерк:

“Доброго вечора, мій любий вчителю! Пробачте, що змусила вас чекати на свою відповідь, але вважаю краще пізно відповісти, аніж ніколи.

Завдяки вашим порадам та настановам я навчилася гарно стояти на ковзанах та чудово катаюся. Більше того, я освоїла ковзанярські ази і тепер можу кататися на катку, не соромлячись інших і не викликаючи у них нападів сміху.

Завдяки вам я досягла своєї мети – навчилася кататися на ковзанах і забула про свого колишнього хлопця. Ви навіть не уявляєте, як мене захопило наше листування. Кожен ваш лист був для мене приємним дарунком.

Розумію, що повинна вам віддячити. Тому не знаю кращого способу, аніж пригостити вас смачною кавою з корицею, медом, шоколадом та мигдалевим молоком…”.

На цих словах записка закінчувалася і Руслан схвильовано озирнувся в пошуках офіціанта, вважаючи, що останній через необережність відірвав клаптик паперу… І побачив її… Свою незнайомку, свою ученицю, свою Анастасію…

Вона стояла при вході в кумедній в’язаній сукні, білому фартушку та чепчику на голові, з-під якого на плечі спадали русяві кучерики. У руці вона тримала тацю з горнятком. Швидше за все горнятко було з кавою… З тою кавою, про яку Настя писала у своїй записці…

Усміхаючись, підійшла до Руслана, привіталася і її щічки трішки зарум’янилися.

– Не сподівався побачити тебе тут, ще й у формі офіціантки, – неконтрольовано Руслан перейшов на ти.

– А я й не офіціантка. Я – куховар. Працюю у цій кав’ярні на кухні, – вона на відміну від чоловіка не розгубилася. – Пригощайся. А то п’єш завжди каву майже охололу і без жодного смаку.

– То ти хочеш сказати, що підглядала за мною усі ці місяці і знала, хто тобі пише?

– Інколи… Визирала з кухні, щоб побачити як ти п’єш холодну каву і як поглядом шукаєш мене. А потім чекала, коли ти підеш і йшла на ковзанку…

– Усе скидається на сон…

– Або ж на чудову казку, які ми вигадали самі…

Дівчина вибачилася і сказала, що повинна повертатися на кухню…

– Я дочекаюся тебе, – розхвилювався Руслан, боячись, що дівчина знову зникне з його життя.

– Звісно. Але раджу зайти усередину, там тепліше. І чекати доведеться аж до 8-ї вечора, у нас сьогодні багато замовлень…

Як і пообіцяла Настя, вона звільнилася о 8. Руслан чемно дочекався її, смакуючи каву, уже четверту за рахунком. Але цього вечора він пив каву, яку готувала Настя – щоразу нову, щоразу з новим неповторним ароматом та смаком…

А потім нові знайомі Руслан та Настя пішли на ковзанку. Чемна учениця продемонструвала вчителю усе, чого навчилася за всі ці місяці та тижні.

Руслан тішився. як дитина. Був гордий за себе та за Настю…

Направду, тепер над Настею ніхто не насміхався. Навпаки, дівчата заздрісно поглядали у її бік, а хлопці захоплено вловлювали кожен її рух та жест.

І на цьому їхня чудова казка не закінчилася. Вона триває до сьогодні… Тепер історію свого знайомства Руслан та Настя розповідають друзям, родичам, знайомим… І маленькій донечці, яка клубочком вмостилася у маминому животі…

Руслан та Настя переконані, що їхня донечка буде олімпійською чемпіонкою з фігурного катання, або ж щонайменше – найкращою ковзаняркою на Землі…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.