Почати спочатку

2boat

А човен усе плив і плив. Хвиля за хвилею відносили його, мов соломинку, в темні глибини забуття. Без повернення. Без права на існування. Ріка довгим рукавом тяглася десь за обрій, і лише повний місяць золотим ґудзиком тримав чорну-чорну одежину на одній застібці. Стояла така тиша, що чутно було, як ніс човна розсікає гостро матерію того рукава по-живому. По-справжньому гупало тільки серце. Але того звуку ніхто не чув. Лише груди здіймалися і видихали стогін ледь чутно на те гупання. Жінка в човні лежала нерухомо, ніби мертва. Очі уп’ялися в одну точку і навіть не кліпали. Розпущене чорне волосся зливалося із днищем човна воєдино. Глянув би хто, то б моторошно стало. Бо і обличчя тієї, що пливла, було таке зболене, аж чорне. Вона втомилася боротися, опиратися течії, склала руки на грудях і віддалася на волю Господню. Хай, що б там і як не було, вона знатиме, що то її доля. А долю не обирають…

Вода потроху прибувала. Христя відчувала, як крижаніють ноги, як зводить від холоду спину, як німіє тіло. Чи то від страху, чи від усвідомлення безвихідності. Скільки ще залишилося до того, коли легені, мов банка, наповняться рідиною, і ти булькнеш на дно? Христя не знала. Якась доля секунди і …останнє, що відчула перш, ніж знепритомніти, чиїсь міцні руки схопили її за волосся й потягли вгору.

Іванові довго не спалося цю ніч. Вогнище потріскувало і дихало жаром, тліючи. Навіть пугач, який щоночі кричав на увесь ліс прямо над куренем, сьогодні мовчав. Літо збігло надзвичайно швидко. І все більше й більше холодні нічні приморозки додавали відчуття, що зима уже дихає в спину. З ранньої весни й до такої от пори Іван забирався геть собі у свій курінь і насолоджувався. Самотність і відсутність будь-яких цивілізаційних вигод лікувала не лише душу. Тіло сповнювалося неймовірною енергетикою від густого повітря, насиченого ароматами сосново-дубового лісу, яке хоч ложкою бери й їж. Воістину живильна вода Росі, в якій купався до самих морозів, загоювала і змивала усе наболіле.

Саме у цьому місці річка повновода і широка, що заледве видно інший берег. Незаймана мальовнича місцина років із п’ять тому і привернула увагу Івана. Саме тут вибрав місце для свого куреня. Усе літо ягоди, трави, риба, тиша і відсутність надокучливих гостей. Справжній рай.

Підкурив від вогню самокрутку, смачно затягнувшись, пішов на край берега, що нависав над водою. Місяць, мов рум’янощокий красень, розглядав свою красу в тихому плесі. На якусь мить погляд чоловіка зачепився за щось посеред річки. «Певно, деревину якусь занесло», – промайнула перша думка, але придивившись пильніше, зрозумів, що то човен. Коли ж посудина майже порівнялася з ним, добре розгледів на дні людину. І зрозумів, що на його очах зараз той човен має піти на дно. Не роздумуючи, покотився донизу і стрімголов шубовснув у холодні обійми Росі. Йому залишалося ще метрів з десять, коли човен повністю занурився у воду, виштовхнувши з дна бездиханне жіноче тіло. Іван заледве встиг схопити її за волосся й погріб до берега.

Часу не було навіть на те, щоб відхекатися. Заніс потопельницю у курінь і поклав на лежак. Намацав на шиї сонну артерію і полегшено зітхнув, відчувши, як пульсує жилка. Схоже, жінка пішла під воду уже без свідомості й спазм не пустив воду в легені. Чоловік швидко переодягнувся у сухий одяг і заходився звільняти від мокрих пут врятовану. При світлі каганця вона була схожа на неземне створіння з білою-білісінькою шкірою й густим волоссям, що чорними вужами розсипалося по ковдрі. Іван дістав пляшку настоянки із горобини і почав розтирати її тіло, мов крижану брилу. Міцні руки майстерно розганяли кров і примушували життя повертатися від пальчиків ніг і до кінчика носа. Із кожним доторком до її оголеності чоловік відчував, як усе його єство наповнюється жаром бажання. Бо треба було бути кам’яним напевно, щоб не відреагувати на виточені лінії стану, повні груди з червоними пуп’янками, ніжну шию, пересохлі вуста. Вогонь спокуси розгорався в кожній клітинці міцного чоловічого тіла. Іван мав зупинитися. Вкутав її у всі лахи, які познаходив у курені. Присів поруч. Поволі тепло повернулося до неї разом зі свідомістю.

— Де я? — тихо запитала.

— Хм… як тобі сказати? — Іван посміхнувся. — Головне зараз, що ти жива.

— Навіщо… — видно було, як їй важко дається кожне слово. — Навіщо ти мене витягнув?

Іван побачив у її погляді стільки болю, аж мурахи побігли по спині.

— Не тобі вирішувати, жінко, коли іти з цього життя. Бачиш, у Господа свої плани на тебе, якщо послав тобі серед ночі рятівника. Як звати тебе?

— Христина я. А ви…де ви тут взялися серед лісу?

— Зараз я тебе чаєм напою. У мене такий збір є, що відразу поставить на ноги, — Іван заходився чаклувати над травами. — От так то, Христино, а завтра будемо бачити, що робити. Тебе треба в село доправити. Далеченько тут, правда, але щось вигадаємо.

— Нікуди мене не треба відправляти! — запротестувала Христя, — відлежуся і вранці сама піду…

Жінка маленькими ковточками слухняно випила відвар. Відчував, як її лихоманить. На щоках проступив нездоровий рум’янець. Іван приклав руку до її лоба.

— Тобі треба поспати, жар у тебе, але і не дивно. Це нормальна реакція організму, — промовив, готуючи чергову порцію питва.

— Мені холодно, холодно… — Христя марила, то поринаючи у безпам’ятство, то розплющуючи очі. І все кликала Івана. Напевно якогось свого, бо називала коханим. — Ходи до мене, не відпускай, зігрій мене, любий!

Іван згріб її, мов мале дитя, в обійми і гойдав на руках, заколисуючи. Жінку тіпало, мов у пропасниці. Під ранок лише заснула. Та і Івана сон зморив. Прокинувся від відчуття, що хтось його розглядає. Вони лежали в обіймах, ніс у ніс, закутані й ніхто навіть не намагався звільнитися.

— Прокинулася? — усміхнувся самими лиш кутиками. — Як почуваєш себе?

— Скажіть, скажи… — почала несміливо. — А ми…. у нас …тут…е-е-е-е…

— Хочеш запитати, чи було щось у нас? — бачив, як зніяковіла жінка. — А тобі б як хотілося, щоб відповідь була ствердною чи заперечною?

— Я нічого не пам’ятаю… — знітилася зовсім.

— Ага, а про мене думаєш, що я оце такий голодний дикий хлоп, який рятує утоплениць, щоб потім їх бездиханних тут використовувати собі на втіху? — розсміявся Іван. — Ні, Христю, нічого не було, не переживай.

Чоловік відвів погляд і підвівся, бо відчув, що ситуація із «не було» починає виходити з-під контролю. Заходився розпалювати вогонь.

— Ти як, іти зможеш? Зараз щось перекусимо, і я тебе до села відведу, а там уже зможеш дістатися, куди тобі треба.

— А мені нікуди не треба…мене ніхто ніде не чекає…

— Христю, я розумію, що щось трапилося в твоєму житті, але подумай про своїх рідних, вони ж напевно уже шукають тебе, хвилюються. Я не запитую, що привело тебе у той злощасний човен серед ночі.

— Мій Іван…його вбили, розумієш? А крім нього у мене нікого у цьому світі немає! І якщо я повернуся, то і мене чекає там смерть!

Чоловік замислився. Ситуація, видно, не проста склалася. Як правильно вчинити, що їй порадити? Христя поволі підвелася. Але тут же поточилася й сіла.

— В голові паморочиться… — глянула з виправданням.

— Ти дуже слабка, і в будь-якому випадку нам треба в село. Там фельдшер є, треба, щоб оглянув тебе. При такому переохолодженні може бути і пневмонія, і що завгодно.

— Ти хочеш позбутися мене просто? — у саму душу Іванові дивилися її сині очі.

Розумів, що не хоче її відпускати.

— Не кажи дурниць, я тебе не можу затримувати, це так. Але, якщо ти захочеш, можеш залишатися… — і додав, — зі мною… За кілька днів буду повертатися в своє зимове пристановище, бо, сама розумієш, взимку тут не дуже. Якщо хочеш, поїдемо разом. Я живу один. Далеко звідси. Там тебе точно ніхто з твоїх кривдників не знайде. Та і я тебе зобидити не дам нікому.

Христя й не сумнівалася. Усе в цьому чоловікові: високий лоб, впевнений погляд, вольове підборіддя, міцна статура, навіть голос – говорило про надійність і захист. Вона вірила беззастережно ще й тому, що Бог послав їй саме цього чоловіка у рятівники. Та і вибору особливого у неї не було. Не цікавило ні те, хто він, ні чому живе відлюдником. Поруч з ним з’явилося бажання жити. І це був найвагоміший аргумент.

Іван ще не знав, як воно складеться далі. Але залишати людину у біді не в його стилі. Так само, як і Христя, думав, що не даремно доля послала йому цю жінку. А ще відчував непереборне тяжіння впереміш із давно забутим почуттям любові. Зібрав у наплічник такі-сякі пожитки, трави та ягоди, насушені за літо. Треба було вирушати, бо з кожним днем холоднішало й залишатися більше не можна було.

Надвечір Іван із Христиною дісталися до села, а потім попутками вирушили на місто. Усю дорогу мовчали. Кожен думав про майбутнє, яке віднедавна стало спільним. А минуле… Іван Безсмертний своє поховав п’ять років тому, коли змушений був забути, хто він є і звідки, змінити своє справжнє ім’я й почати усе спочатку. А її минуле, схоже, кануло на дно з розбитим старим човном. Саме тоді два виміри зустрілися на роздоріжжі, на перетині світів, щоб нагадати, що неможливо прожити життя, ідучи повз нього. Христині сам Господь дав можливість почати його спочатку, стати Безсмертною і бути щасливою.

bruncouple

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.