Ромашка — хлопчик синьоокий

camomile

Коли б ви запитали Рому, що він найбільше любить, одразу почули б у відповідь:

– Ромашки.

Ці квіти – його улюблені. Годинами міг дивитись і милуватись їхньою красою. Хлопчині здавалося, що навіть якби обійшов усю земну кулю, то найкращих не знайшов би.

А взагалі він – слухняна дитина. Таких, як Романко, в інтернаті було мало. Якщо не сидів у бібліотеці, то був десь біля своїх квітів: розглядав їх, гладив або лягав поміж них і дивився у небо синіми, як озерця, оченятами.

Однією з багатьох мрій у Романка була і залишалася – знайти свою рідну маму. Він любив її, вірив у неї, як у Бога, Якого щовечора молив здійснити її. Багато хто сміявсяз нього, та він ні на кого не ображався.

– Мама повернеться. Я знаю! І з того дня ми завжди будем щасливими разом, – відповідав усім.

Щоразу, як до закладу приїжджав хтось із дорослих, хлопчик ні на мить не зводив із них свого погляду; очікував, що ось-ось звернуть увагу на нього. А коли цього не ставалося, повертався до своєї кімнати, лягав у ліжко, з сумом промовляючи:

– Не моя сьогодні доля, не моя…

Та одного дня доля йому все-таки усміхнулася. Він навіть не сподівався на це, довго не міг повірити словам виховательки Світлани, аж поки ті, хто вирішив узяти його до себе, самі повідомили про це. Радості хлопчини не було меж. Але згодом щасливі відчуття зникли. Уже на третій день свого перебування в чужому домі він заявив, що хоче повернутися до інтернату. Романка не цікавили ані комп’ютер, ані власний електромобіль, ані басейн, ані тенісний корт… Окрім однієї книги, яку помітив у смітнику і дуже хотів мати. Одного вечора, обхопивши її своїми рученятами, як найдорожчий у світі скарб, Ромчик підійшов до жінки й ледь чутно для них обох промовив:

– Тітонько, можна я заберу її з собою?

Жінка мовчала недовго. Дивлячись то на хлопчину, то на стару книгу, згодом байдуже мовила:

– Добре, візьми. Вона нам більше не потрібна.

– Божа книга… Вам не потрібна Біблія? – перепитав, міцніше притиснув її до грудей, боячись, що можуть забрати.

– Ха – ха, Божа? – неприємно засміялась і більше нічого не сказала.

Вона навіть не дивилась у його бік. Допиваючи свій коктейль, думала про своє. А коли повернулась до своєї кімнати, наказала чоловікові наступного дня відвезти малого до інтернату.

У вільні години відпочинку Рома завжди поринав у читання Біблії. Для нього все в ній було цікавим: історія про створення світу Богом, спасіння сім’ї Ноя, а також тварин від потопу у великому ковчегу, звільнення ізраїльського народу з рабства… Особливо його вразила історія про Десять Заповідей. Однієї ночі хлопчина намагався уявити гору Синай, на якій Мойсей у мороку та диму кілька днів поспільрозмовляв із Богом. А потім до її підніжжя ніс записані Ним на кам’яних скрижалях Заповіді. Гора йому навіть приснилася. Рома прокинувся мокрий від холодного поту. Якусь мить йому здавалось, що голос сурми, мови Мойсея і Бога, чулися у кімнаті. Вранці, ще раз перечитуючи Господні Заповіді, зупинився на п’ятій, яка стала для нього особливою

«О, так, я люблю свою неньку! Люблю і любитиму завжди», – вигукнув подумки, радісно усміхнувшись. Ромчик чекав, старався менше сумувати і заздрити дітям, які знаходили собі нових батьків. Але час до часу, коли гіркота образи нагадувала про себе, щоразу в молитві звертався до Бога. І тоді відчував Його ніжний, лагідний голос, який промовляв: «Я люблю тебе!». Бувало, брав олівці, білий аркуш паперу і малював її – жінку, що була схожа на нього, мов дві краплини води. Скільки таких малюнків містив його зошит – не лічив. Усі картинки були з єдиним підписом: «Моя мама».

Коли прийшла золота осінь і в закладі всі чимдуж взялися до навчання, Рома з перших днів проявив себе найкраще. За два дні виготовив стінгазету, написавши до неї великого вірша про інтернат. А на заняттях був найактивнішим. Романка вчителі любили, а він любив їх. Для кожного хлопчина був наче рідною дитиною, кожен бажав йому щасливої долі.

З настанням весни життя в інтернаті пожвавішало. Діти і дорослі активно працювали в саду і у майстернях, готувалися до Великодніх свят. Ніхто не байдикував. Роман також старався допомагти кожному. Незважаючи на метушню, не залишав надії зустріти свою матусю. Віра у те, що знайде її цього року, стала ще сильнішою. Й коли хтось з бажанням поглузувати доскіплювався до нього із запитанням: «Ну що, можливо, цього року в тебе виростуть крила?», він відповідав:

– І виростуть! І втечу від вас!

Насправді хлопчина не збирався нікуди тікати, бо любив інтернат. А ще – друга Сашка, доля якого привела у заклад саме на новорічні свята. З ним він проводив хвилини відпочинку, а одного дня пообіцяв вмовити неньку, коли знайдеться, забрати і його.

– А якщо вона не погодиться? – з боязню запитав Сашко.

– Без тебе нікуди не піду! – дав слово Ромчик.

Наприкінці травня, коли до інтернату знову приїхали якісь молоді люди, хлопчина помітив, що вони звернули увагу саме на нього. Він аж розгубився, коли директор закладу покликала його до себе у кабінет, де познайомила з ними. Опісля довго розмовляли, щось обговорювали, але без нього. Наступного тижня, приїхавши знову, вони запропонували Ромашці поїхати до них у гості.

Розгубившись, хлопчина забув про Сашка. Тільки за день, перебуваючи в їхньому домі, розповів про друга. Молоде подружжя не заперечило взяти наступного разу і його.

Хлопчині подобалося у незнайомих, але по-справжньому чуйних людей. Він навіть готовий був називати їх батьками. Не маючи своїх дітей, Максим і Світлана жили просто, але з вірою у Бога: щонеділі ходили у церкву на богослужіння, читали Біблію, любили працювати на городі і до всього заохочували хлопчиків.

Якось під час відпочинку на березі річки Роман випадково назвав Максима татусем, після чого боявся промовити навіть слово. Та чоловік, навпаки, був до сліз втішений, а ввечері, зібравшись перед молитвою, разом із дружиною, поділився гарною новиною.

– Ми вирішили забрати вас – і тебе, і Сашкау нашу сім’ю. Звичайно, якщо ви не заперечуватимете.

Для Роми і Сашка не було найкращого дарунку, ніж почути таке рішення. Не роздумуючи, вони відразу погодилися.

– А якщо знайдеться твоя матуся? – якось запитав уночі в інтернаті Сашко.

– Тоді у мене їх буде аж дві, – радісно прошепотів Романко.

Останній місяць літа збіг надзвичайно швидко. І вже перед початком осені хлопчики переїхали в новий будинок. Незважаючи на гарне ставлення Максима і Світлани, Роман не переставав мріяти про неньку. Він не приховував своєї таємниці від нової мами. А та щиро погодилася допомогти хлопчині розшукати її.

Не знав Ромашка (так називала його мама Світлана), що подальші пошуки рідної матусі згодом дадуть свої плоди, що не тільки він, але й вона давно шукає його. Й ота зустріч виявиться несподіваною.

Якось, повертаючись зі школи разом зі своїм другом, він мимоволі біля крамниці помітив жінку, що мов дві краплі води була схожа на нього. Поруч заклопотано метушився чоловік, слухняно стояла маленька дівчинка, яка називала її мамою. Зупинившись, Роман не міг довго відвести свого погляду від Зоряни (так звали жінку). Дивлячись на неї, він відчував, як його серце швидко і голосно забилось у грудях.

«Це вона – моя мама, – ледь чутно зашепотіли вуста. – Моя рідна ненька».

Та щось стримало його, аби не кинутися в обійми незнайомої жінки – так і залишився стояти, дивлячись на неї.

Відчувши на собі погляд Романа, Зоряна озирнулася, подивилась на нього.

«Господи, це ж мій син?! – тихо мовила про себе, щойно побачила до болю схожі риси обличчя: чоло, брови, очі, ніс і навіть ямки на щоках. – Ні, це не може бути помилкою». Вдивлялися в обличчя один одного і розуміли: рідні…

Увесь світ, здавалось. Завмер і затамував подих в очікуванні, коли їхні руки зімкнуться, пере творячись в обійми. Але…

Зоряна на кілька секунд відвела свій погляд, а коли знову повернула голову, побачила, що Романа не стало. Їй хотілося, аби він знову повернувся, та ні його, ні хлопчини з яким ішов, не було. Куди вони зникли, не знала, але була впевнена:: це був – її рідний синочок, її кровинка.

Цілий день жінка не могла забути хлопчину. Бачила його на кожній світлині поруч зі своєю донькою Тетянкою, чула його голос у квартирі. Увечері, не в змозі більше приховувати свої переживань, вирішила про все розповісти чоловікові. Уважно вислухавши Зоряну, Володимир обіцяв розшукати сина.

Наступного дня вони знову чекала Романа біля тієї ж крамниці. Але цього разу стрималася Зоряна. Вона дивилася на Романа, а в голові крутилася єдина думка, що не дозволяла зробити навіть найменшого кроку, сіяла сумнів, від якого занепокоїлося серце.

«Може це не він? Може я помилилася?»

Вона відчувала, як легко торкаючи її рукою, шепотів на вухо Володимир.

Ось він. Іди до нього. Не стій.

Зоряна тільки неохоче кивала головою.

Не можу. Не мо-жу, – ледь промовила по складах, як тільки хлопчина пройшов повз них не помітивши. – А може то не він? Може я помилилась? Зізналася у своїх сумнівах уголос, дивлячись услід дитині.

Жінка заплакала, не в силах стримати сліз. Їй хотілося з ляку закричати на весь світ, аби позбутися болю, що млоїв розум. А світ з необережністю дивився на неї звідусіль, свердлив поглядами очей, які проймали наскрізь, додавали пекельного жару.

І вона зробивши крок-другий, третій, побігла. На щастя, Роман іще знаходився на зупинці й ось-ось мав зникнути в автобусі, поміж інших пасажирів. Зоряна з Володимиром і Тетянкою відійшли убік, а коли під’їхав автобус, примостилися в його салоні так, аби добре було видно Романа.

Зрозумівши задум дружини, чоловік вирішив мовчати. Якби хтось дізнався про їхню таємницю, плани, не повірив би, думали б: злочинці чи гірші за них. Тому старалися залишатися спокійними. Хоч у самого серце стукотіло не тихіше за Зорянине. Тільки донечка нічого не розуміла, весело дивилася, як за вікном швидко пробігали краєвиди.

Їхали не довго. Зоряна з Володимиром добре запам’ятали зупинку, на якій із другом вийшов рома, а ввечері вирішили, що наступного дня, поки хлопчина вчитиметься в школі, навідатися до його батьків, розповісти гірку історію, про зустріч з Ромчиком і…

Світлана зустріла неочікуваних гостей, на диво радісно, ніби давно були знайомі. Вона саме поралася зі своїм чоловіком Максимом на городі. Але залишивши свої справи, попровадили їх до хати.

Зоряна довго не знала з чого почати розмову. Їй було соромно зізнатися у правді, що як не крути, досі мала гіркий неприємний присмак.

Може краще помолимося? – запропонувала Світлана після довгих очікувань початку їхньої бесіди. – Господь кожному з нас прийде на поміч. Я принаймні, вірю в це.

Усміхнувшись, вона першою піднялася й узявши за руки Зоряну і Володимира, почала молитися.

Після молитви справді стало легше – і повітря ніби посвіжішало, і дихати стало краще. І надія на розуміння заквітла. Зоряна хоч і хвилювалася, нічого не приховувала з історії свого минулого. Розповідала про свою любов із однокласником, як одно дня, напередодні випуску сталося між ними те, до чого не була готовою; як приховувала свою вагітність від батьків, а коли вже не було неможливо це робити, мусила страждати від щоденних дорікань і скандалів. Наперекір вимогам позбавитися дитини зуміла її виносити, а останнього дня перебування в пологовому написала відмову від неї – назавжди.

А тепер я шкодую, що так сталося, – додала схлипуючи. – Досі не знаю, де мій син? Що з ним, як він?

Єдине тільки знаю: ім’я, яке дала йому, і моє прізвище, – збереглися за ним після його перебування в будинку малюка, коли подорослішав, його перевели до інтернату. І ось учора, побачила його, а може і не його, але подібного до нього. Моє серце відчуло: це – моя дитина, мій синочок, моя рідна кровиночка. – Зоряна хвилювалася та боялася не почуте жадане: «То є правда!».

Коли змовкла і кімнатою знову розстелилася тиша, дала волю сльозам. Іще ніколи так не плакала. Вона тулилася до свого чоловіка, та ні його присутність поруч, ні слова, що мовив до неї, не могли заспокоїти. Бачила, як знову зніяковіли прийомні батьки Романа – мовчали від страху чи, може від небажання говорити.

Знаєте, Зоряно, – порушив тишу, врешті заговорив Максим. – Ми не знаємо, наскільки ваші слова є правдивими, але все, про що ви розповіли, – то є правда. Нашого прийомного сина насправді звати Роман і прізвище у нього таке як у вас. А друг, із яким його бачили, також дитина з інтернату – Сашко. Вони жили і навчалися разом. Ромчик не хотів залишати його, тож ми замість одного хлопчини всиновили двох. Але ми не шкодуємо. Бо, як кажуть, – де знайдеться місце одному, там знайдеться місце і двом.

І знаєте, – додала Світлана, – ви є схожі з ним. А ще… ще ми дуже раді зустрічі з вами. Ромчик досі мріє розшукати свою рідну неньку, щодня розповідає про неї, малює її. Я принесу малюнки з вашими портретами. – Зоряна від радості хотіла щось мовити, але не встигла, бо Світлана, швидко вставши з-за столу, поспішила у кімнату хлопців, а згодом вийшла з неї, тримаючи в руках товстий альбом малюнків. – Ось вони, – поклала на стіл, зітхнула. – Впізнаєте?…

Зоряна довго роздивлялась малюнки свого сина і не вірила, що на них він малював саме її. Навіть коли б не єдиний напис, якими підписував їх: «Моя мама», здогадалася б: на них зображена вона.

Ми самі розповімо Ромчику про ваш приїзд до нас, – запропонувала Світлана, – а ви приїдете до нас завтра і зустрінетеся з ним. От лише… – жінка перестала усміхатися, опустивши свої очі.

Я знаю, про що ви думаєте, Світлано, – відчувши її хвилювання, Зоряна підійшла до неї, обійняла, щиро подивилася їй в очі. – Я не маю наміру забирати від вас Ромчика. Якщо він вирішить так, нехай живе з вами, а я приїздитиму до вас, забиратиму його до себе. Тепер у нього буде дві мами, а ми з вами станемо родичами.

Світлана усміхнулася й також міцно обійняла Зоряну. Очі в обох світилися, серця переповнювала радість.

Тиша жовтневого шуму допомагала Зоряні з Володимиром готуватися жо зустрічі з Романом. Сидячи біля хати, а ввечері біля каміна в гостьовій свого будинку, вона повторювала: Рома, Роман, Ромашка. А вночі їй наснилося велике ромашкове поле, на якому вона була разом зі своїм сином, своєю Тетянкою, своїм Володимиром – як одна велика сімя.

З нетерпінням зустрічі чекала й Тетянка. Того вечора, Зоряна дозволила їй допізна малювати квіти для брата. А коли малюнок був готовий, дівчинка підписала: «Ромашки для мого Ромашки».

Час зустрічі з Романом, відколи прокинулася, здавалося ніколи не настане. Зоряна метушилася кімнатами, готувала різні смаколики, якими хотіла почастувати сина, часто телефонувала Світлані з Максимом, щоразу перепрошуючи й обіцяючи більше не турбувати. Але вони не ображалися і, як Зоряна, також хвилювалися.

Ми розповіли Ромашці про ваш прихід учора. Ви не уявляєте. Як він радів. А сьогодні навіть не хотів іти до школи. Довелося наполягати. Думаю, він хвилюється не менше, ніж ми з вами. Та я вірю: Господь допоміг вам зустрітися, допоможе усім й надалі.

§§§

Зоряна з Володимиром і Тетянкою приїхали в зазначений час. Іще з вулиці Зоряна помітила різнокольорові повітряні кульки розвішані біля будинку. Вони висіли й в усіх кімнатах. Особливо багато їх було у вітальні, де вже чекав накритий щедрий стіл. Зустрічі були навіть раді домашні папужки, які не переставали перебирати своє кольорове пір’ячко й про щось між собою по-своєму перемовлятись.

Роман не розгубився і, як тільки-но помітив вже знайому у дверях жінку, забувши про все на світі, кинувся їй на руки.

– Мама, моя матусенька!.. Ти знайшлася!.. Я вірив у це! Знав! Надіявся! – схлипував і ковтав сльози разом зі словами. – Господь почув мене, почув мою молитву. Я люблю тебе.

– А я тебе, – не приховуючи сліз, зізналася Зоряна. – Люблю і більше нікуди від тебе не піду.

Надовго запам’ятав Ромчик той день у своєму житті. День, коли не просто знайшов рідну маму, а наче знову народився для нового життя в новій родині, де кожен по-справжньому був щасливий, бо знайшов один одного, а кожного – знайшов у цьому світі Бог.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.