Щастя багато не буває

pray

Богослужіння у храмі закінчилось, але Евеліна Андріївна, як завжди в неділю, не поспішала додому. Ще молилася за родичів, знайомих, вдихаючи запах ладану, який витав у повітрі.

Вона ладна була залишитися тут назавжди, бо в рідній оселі на неї ніхто не чекав. За сімнадцять років звикла до самотності, хоч не раз згадувала свого Миколу, з яким прожила тридцять дев’ять років. Господь не послав їм діток, отож доводилося доживати віку самій. Але жінка цим не переймалася, бо знала: з нею завжди Бог, родичі, які хоч не часто, а все-таки навідуються, та ще сусіди.

Того дня Евеліна, зайшовши до храму, відразу звернула увагу на подружжя, яке стояло біля амвона й ні на хвилину не переставало гаряче молитися. Здавалося, що чоловік і дружина боялися підняти голови, наче перед собою могли побачити Господа. Ворушилися тільки їхні вуста. Дивлячись на них, Евеліна мимоволі пригадала Анну зі Старого Завіту, що так само, стоячи колись в храмі, скорботна духом, складала обітницю Богові. Вона говорила не вустами, а серцем: «Тільки губи її ворушилися» – голос не був чутий[1]. Але Господь чув слова. Лише Ілля, священик, не зрозумів її переживань, сказав, що вона забагато випила вина[2].

Молодому подружжю ніхто не докоряв. Бо багато хто, приходячи до храму, ось так зосереджено, щось просив у Бога. Здавалося, що їхнє тіло залишалося на землі, а душа разом зі словами молитви, линула до Святого Божого Престолу. Коли служба закінчилася, пара залишилися біля дверей храму, наче чекали на когось.

«Мабуть, приїжджі», – подумала про себе, та коли дізналась, що вони чекають саме на неї, зраділа.

– Ви, напевно, мої нові родичі? – поцікавилась, мило усміхнувшись.

– Ми всі родичі в Ісусі Христі, – в задумі сказав чоловік. – Дуже хочемо порозмовляти з вами.

– Я не проти. Маю вдосталь вільного часу, – погодилась Евеліна.

Вони вийшли з подвір’я храму. Чоловік знову заговорив першим:

– Мене звуть Петро, а це, – показав на жінку, яка йшла поруч, – моя дружина Лія. Розумієте, – ховаючи очі, вів далі, – ми ніколи не зверталися зі своїми проханнями до незнайомих нам людей. Але ви чомусь здалися тією жінкою, яка може нам допомогти. – Петро перевів подих і поглянув на Лію. – Ми одружені понад вісім років. Наші друзі, ровесники, мають дітей, а от ми… – він не закінчив фрази, а видихнув із болем. – Відколи одружилися, живемо згідно з Божими заповідями, любимо Господа, славимо і величаємо Його у молитвах, піснях, ходимо завжди на богослужіння, навіть допомагаємо людям благочинними внесками. Ми любимо дітей, хочемо їх мати, а Господь чомусь їх нам не посилає.

– У мене також немає дітей, – спокійно промовила жінка, – та я не впадаю у відчай. Не впадайте і ви.

Петро замовк. Лія розплакалась. Повернувшись, хотіла піти назад, але тримаючись за руку чоловіка, зупинилась.

– Пробачте, я образила вас, – розгубилась Евеліна. Зашарівшись, подумки почала картати себе. – «Господи, треба було ж таке мовити. А якби це були мої діти?»

– Пробачте, – підійшовши, по-материнськи, обійняла Лію. – Ходімо до мене, я напою вас чаєм і, можливо, щось пораджу.

Подружжя погодилось.

За смачним чаєм з меліси і медом, й рівною течією розмови, Петро та Лія розповіли про своє сирітське життя: як познайомилися в інтернаті, сподобались одне одному, мріяли побратися, разом здобувати професію вчителя, одружилися, впродовж року працювали в одній школі…

– Без синочка чи донечки не уявляємо свого майбутнього, – не відпускаючи руки Петра, озвалася Лія.

– Я розумію вас, – кивнула головою Евеліна. – Але я не небесний слуга, а лише людина. Не хвилюйтеся, продовжуйте вірити, надіятись і любити Бога, молитися Йому. А ще, чинити добро ближнім.

– А ви … ви можете за нас молитися? – невпевнено запитав Петро.

– Я молитимуся за вас від ранку до вечора. Обіцяю, – запевнила Евеліна. – Можливо, з часом ви станете моїми дітьми.

– Ви не уявляєте, як би нам цього хотілося, – усміхаючись і обіймаючи жінку, сказала Лія. На її очах бриніли сльози, в яких усміхалося сонце.

… А в настої кольорів жила розмірено тонка мінливість світу, цвіла й не одцвітала глибока синя вись. І десь, у полі було чути передзвін легкокрилих дитячих голосів, що високо підіймалися в небо, а потім веселково линули над землею.

Евеліна проводжала молоде подружжя, ніби рідних. Душа і серце боліли за них. День і ніч, як обіцяла, просила у Бога для них малятко. Жінка ні разу не засумнівалася в тому, що небеса не почують її. Хоча від часу першої зустрічі пролетіло минуло понад п’ять років, жінка мріяла нову побачити подружжя, шкодувала, що не запитала їхньої адреси. Та доля для неї приготувала свій дарунок…

Наприкінці липня, повертаючись додому з ранкового богослужіння, Евеліна Андріївна ще здалеку помітила біля воріт своєї садиби автомобіль. Поряд із будинком стояли чоловік та жінка, кожен тримав на руках дитину.

«Мабуть, знову родичі приїхали!» – зраділа і пришвидшила ходу, та біля хвіртки враз зупинилася. Обличчя молодих людей здалися знайомими. – «Лія, Петро», – зринуло в памяті. – Так, це справдв вони. А діти?»

– Евеліно Андріївно! – вигукнула Лія, поспішаючи до жінки з дитинчам на руках. Маленьке янголятко всміхалося. – Впізнали нас?

– Тепер упізнала, – мовила жінка, ледь стримуючи сльози.

– Ми до вас у гості, а може, назавжди, – сказала радісна мати.

Від щастя Евеліна розгубила слова. Пригорнувши до себе Лію, не стрималась і заплакала.

– Та що ви? – В нас радість. Погляньте, – простягнувши дівчинку, мовила молода мама. – Це ваша онучка, а це, – вказала на хлопчика, – ваш онук.

– Онуки?.. Мої?..

– Ваші, мамо, ваші онуки. Саме ви вимолили їх у Бога для нас.

Евеліна Андріївна мовчала. Тримаючи на руках дівчинку, подумки дякувала Богові, за те, що почув її молитви, і послав молодому подружжю не одного, а двох янголят.

– Евеліно Андріївно, мамо, якщо можна вас так називати, – почав Петро, – після довгих роздумів ми вирішили переїхати до вас. Подобається місцевість, у якій ви живете, та й школа є, тут учителі потрібні. Але… в нас немає хатини, – стишено закінчив. – Отож ми подумали, може ви нас…

– Неодмінно переїжджайте,– вигукнула жінка. – Мої діточки… Я давно мріяла про дітей, а тут іще й онуки.

Радість рвалася назовні, душа співала, немов ластівка, намагаючись знайти особливі слова любові, ніжності, щастя. Щастя, якого ніколи не буває забагато.

 

[1](1Сам.10:10-13).

[2](1Сам.1:14).Нова

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.