Схід сонця

risingsun

Ось уже тринадцятий рік поспіль Світлана брала відпустку в кінці травня і їхала з міста – відпочивати у забуте Богом село, в якому колись народилася і прожила її прабабуся.

І не випадково витрачала свою відпустку на початку літа, не випадково ігнорувала поради друзів та колег по роботі, які казали, що Світлана повинна змінити свою традицію та поїхати, наприклад, на море чи в гори, змінити обстановку і не зациклюватися щороку на одному й тому самому. Дехто з найближчих товаришів навіть іронізував, що все закінчиться тим, що Світлана під час однієї зі своїх тритижневих щорічних відпусток збожеволіє від самотності в тому покинутому селі…

Вона все одно робила те, що вважала за потрібне. Вона ж, як ніхто інший, знала, чому щороку на початку літа втікає з міста. Знала, що там, у покинутому селі, де нема ані людей, ані цивілізації, зможе хоч на певний час втихомирити душевний біль. І не могла пояснити цього нікому – навіть колегам по роботі та найкращим друзям. Знала, що вони переконуватимуть її знову і знову, і казатимуть, що час заліковує рани і що в такий спосіб від своїх душевних переживань вона ніколи не втече. Тому й мовчала і нікому нічого не пояснювала…

В кінці травня ось уже тринадцятий рік поспіль було спекотно, майже по-літньому парко. Щороку Світлана виїжджала з міста двадцять четвертого числа…

§§§

А в кінці травня у кожній школі, яких у місті було чимало, лунав останній дзвоник. Гарно одягнуті дітлахи, щасливі й безтурботні, у передчутті канікул; серйозні, але усміхнені вчителі; батьки, які в цей день відпросилися з роботи, щоб разом зі своїми дітьми почути мелодійний останній дзвінок та одинадцятикласники, у шкільних формах та з великими білими бантиками, вишиковувалися на шкільних подвір’ях… Линули пісні, вірші, лунали слова-настанови. Меншенькі учні веселилися, старші уважно слухали, а ті, хто прощався зі школою назавжди, плакали, ховаючи свої сльози за плечима друзів-однокласників. Соромилися, але й стримати емоцій не могли… Адже попереду на кожного чекало невідоме доросле життя, таке омріяне колись самостійне майбутнє, яке тепер відлякувало і насторожувало. Кожен одинадцятикласник знав, що шкільних років не повернути, і кожен у душі вже сумував за своїм дитинством, шкільною бентежною юністю…

Колись, як і щороку інші школярі-випускники, Світлана стояла на шкільному подвір’ї і подумки прощалася з дитинством. Майже вісімнадцять років тому вона, випускниця-одинадцятикласниця, соромилася своїх сліз і усміхалася, хоча й потім, на останньому уроці не стрималася і дала волю емоція, гірко розридавшись, прощаючись із вчителями та друзями.

Ніщо не віщувало біди. Світлана готувалися до веселого святкування, яке мало відбутися у середині червня, до свого першого в житті випускного вечора.

До цієї події готувалася заздалегідь. Ще на початку весни разом із мамою вибрала сукенку, святкове взуття та прикраси. А також допомогла приготуватися до випускного і своєму другові-однокласнику Антону, з яким просиділа за однією партою з першого класу. Антона виховував батько, його мати померла ще коли хлопчикові не було й п’яти. Тому Антон практично не знав материнської любові й ласки, і жіночого тепла потребував, як ніхто інший.

Світлана стала йому справжньою подругою. Навіть більше – майже сестрою. І тому саме вона брала участь у підготовці до випускного вечора – адже розуміла, що Антон потребує уваги, турботи і звичайнісінького жіночого підходу до такої справи.

§§§

Світлана ніколи не здогадувалася, що є кимось більшим для Антона, аніж подругою і однокласницею. І хоча проводила з ним багато часу, і у школі, і поза її межами, все ж таки не зважала на випадкові знаки уваги, компліменти та сором’язливі погляди. Які, до речі, з роками ставали усе частішими.

Вона була такою, як і всі її ровесниці. Коли перестала бавитися ляльками – почала задивлятися на хлопців. Вела щоденник, любила гарно одягатися, закохуватися у кіноакторів та ходити на випадкові побачення зі старшими хлопцями. Любила й вчитися. У старших класах після вихідних, як ніколи, поспішала до школи, бо не могла дочекатися, коли ж на великій перерві розповість про свої пригоди найкращому другові Антону.

Вона не потребувала подруг-дівчат. Вони б ніколи не замінили їй Антона, який завжди уважно слухав і радів за неї, який завжди давав поради та підтримував. Особливо підтримував тоді, коли черговий хлопець Світлани виявлявся негідником і залишав її, коли вона страждала і плакала, скаржачись на нещасливу долю. Тоді Антон робив усе можливе, щоби дівчина могла забуте своє нещасливе, хоча й нетривале, кохання. Запрошував її в кіно, у кав’ярню, на танці, дарував кумедні та смішні подарунки, а інколи навіть співав, граючи на гітарі. І на диво, щоразу душевний біль Світлани вщухав, вона забувала невдалі спроби розпочати нормальні стосунки і вже не плакала, не страждала…

Не бачила Світлана того, як боляче було Антонові від того, що вечорами її проводжають до дому незнайомці. Як ніяковів він, коли вона ділилася своїми переживаннями, або ж коли весело розповідала про хлопців-залицяльників, які хочуть з нею зустрічатися. Усю увагу та турботу Антона вважала дружнім виявом почуттів. І навіть коли одного разу її мама сказала:

– Доню. Мабуть, буде Антон нам зятем…

Віджартувалася:

– Авжеж, і сторінки газет майорітимуть заголовками “Сенсація. Брат із сестрою одружилися”.

– Ти й сама не зчуєшся, як зрозумієш, що Антон тобі не друг, а коханий… Дивись-но, уже дорослий який, а на дівчат не задивляється. Усе біля тебе крутиться. Ані на крок не відступає…

А материне серце відчувало, материні очі бачили ту реальність, яку Світлана відганяла від себе.

Хлопець мовчки страждав, не наважуючись зізнатися у своїх почуттях. Боявся втратити хоча б те, що мав – можливість завжди бути поряд зі Світланою. І соромився, не був готовим почути у відповідь “ні” від дівчини, яка була йому значно більшим, аніж просто подругою, аніж просто сестрою… Дівчиною, яка була дорожчою за життя.

§§§

Після останнього дзвоника потяглися важкі дні, багаті на іспити і хвилювання. Та вони минулися швидко. Наближався довгоочікуваний день – випускний…

Коли Антон прийшов до Світлани, щоби разом із нею піти на урочистість, дівчина якраз закінчувала останні приготування. Хлопець, як ніколи, поводився неспокійно. Саме в цей день він планував розповісти Світлані про свої почуття. Тому й хвилювався. А Світлана, вродлива як ніколи, весела і безтурботна, планувала цей вечір провести у компанії нових знайомих – двох одинадцятиклансиків Сергія та Віктора зі сусідньої школи. Ще раніше домовилася з ними зустрітися після опівночі на шкільному подвір’ї, щоб уже на дискотеці продовжити святкування.

Про свої плани Антонові Світлана не розповідала, тому коли за святковим столом хлопець передав їй записку, дівчина сказала:

– Якщо ти підготував для мене сьогодні сюрприз, то пробач, я не зможу до світанку бути з тобою. Піду на дискотеку і вже тоді повернуся, щоб разом із класом зустрічати схід сонця. – І, не розгорнувши записку, поклала її до сумочки, весела і вродлива, заклопотана іншими справами – жартами та веселощами, що панували за столом.

Навіть не помітила того вечора, як Антон кудись зник. Посвяткувавши у шкільній їдальні, поспішила на зустріч до нових знайомих.

Ніч минула швидко. Натанцювавшись і навеселившись досхочу, Світлана вирішила перепочити і разом з одним із нових знайомих Сергієм пішла прогулятися парком. Починало світати і шкодуючи, що ніч закінчується, дівчина мусіла розпрощатися з кавалером, щоби приєднатися до своїх уже колишніх однокласників.

Проте прийшовши до ставка, де щороку випускники зустрічали схід сонця, Світлана нікого не побачила. Здивувавшись, вирішила зачекати, вважаючи, що однокласники затримуються. Присівши на пеньок, згадала про записку, яку за столом їй дав Антон. Витягла. Розгорнула, прочитала:

“Любо моя Світланко! Сьогодні особливий день. Ми стали дорослими і назавжди розпрощалися з дитинством. І саме сьогодні я хочу сказати тобі, що кохаю тебе. Приходь опівночі до ставка. Я чекатиму”.

Щось тривожне торкнулося душі Світлани, але від прочитаного вона усміхнулася і згадала слова своєї мами, яка казала про те, що Антон не байдужий до неї. А через декілька хвилин Світлані стало соромно за себе, оскільки щойно прочитала записку і, мабуть, змусила Антона сильно хвилюватися. “Напевно, він довго чекав, а я так і не прийшла”, – подумала дівчина. Навіть картати себе почала, адже Антон був набагато ближчим їй, аніж новий кавалер Сергій.

Посидівши ще півгодини і зрозумівши, що щось негаразд, Світлана поспішила до школи, щоб дізнатися, чому однокласники не прийшли до ставка.

Незважаючи на таку ранню пору, на шкільному подвір’ї було людно і метушливо. До тротуару тулилися два міліцейські автомобілі. “Щось трапилося”, – майнуло в голові у Світлани, але навіть у цю мить вона не здогадувалася, про що саме довідається через декілька секунд.

Хтось із однокласників, дівчина навіть і не пам’ятає хто, помітивши, що до натовпу наближається Світлана, пішов їй на зустріч. І якось сухо, але зі сльозами в очах промовив:

– Не йди туди, не треба…

Неподалік стояли батьки Світлани… Її мати голосно ридала…

§§§

Тієї червневої ночі Антон, не дочекавшись біля ставка Світлани, вирушив назад у школу, де мали зустрітися всі однокласники, щоб потім знову повернутися сюди та зустріти схід сонця… Схід свого нового дорослого життя.

Цієї ночі він майже не святкував, настрою не було. Голову тривожили лише одні думки – чи прийде до ставка Світлана, чи відповість взаємністю на його несміливі, але такі сильні почуття.

Дівчина не приходила. Антон чекав на неї цілу ніч і, збагнувши, що Світлана, мабуть, знехтувала його запискою, а можливо, й узагалі не прочитала її, вирушив назад у школу.

Йшов, опустивши голову. Задуманий і втомлений – страх тривожив його душу, переживав, адже не знав, як зреагувала на його слова Світлана.

Переходячи дорогу, навіть не почув, як сигналило авто, що наближалося до нього на високій швидкості…

Водій автомобіля не встиг вчасно загальмувати. Антон загинув одразу на місці трагедії. Аварію бачили майже всі однокласники, які якраз збиралися на подвір’ї, щоби вирушити до ставка…

§§§

Не може Світлана й до сьогодні вибачити собі того, що Антон загинув. У всьому звинувачує тільки себе: і тому, що була сліпою і не бачила, як серце хлопця прагне її любові; і тому, що не поговорила з ним, не прийшовши тієї злощасної червневої ночі на зустріч; і в тому, що до кінця не розібралася в собі, не прислухалася вчасно до себе…

До сьогодні їй боляче залишатися в місті, коли пахне бузком та квітами, коли тисячі одинадцятикласників поспішають на останній шкільний урок, і коли лунає такий мелодійний і солодкий останній дзвінок… І коли на початку червня красуні випускниці та вродливі випускники святкують свій перший у житті дорослий випускний…

Тому й бере щороку відпустку та втікає з міста у забуте Богом село. І невідомо, чи колись, нарешті, зможе змиритися з реальністю, чи зможе перегорнути сторінку свого життя, чи зможе забути Антона і чи зможе покохати… Адже після свого випускного вечора це почуття стало їй чужим, а серце холодним. Після смерті Антона Світлана все ж таки змогла отямитися, вступила до університету, а потім знайшла роботу, однак не змогла залишатися в місті, коли закінчується травень і починається літо.

Тринадцятий рік поспіль Світлана тікає з міста… А потім повертається і ніби все починається спочатку… Тільки серце холодне… Не знає Світлана й до сьогодні, чи загинув Антон через трагічний збіг обставин, чи закінчив життя самогубством, так і не дочекавшись на неї тієї червневої ночі біля ставка…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.