Скалозубиха

hata

— Ви не знаєте Скалозубихи? На неї досить подивитися, щоб визначити який у неї характер. — Дід

Юхим усміхнувся, показавши світові ряд з’їдених до пеньків жовтих зубів. — Багато говорити про неї, все одно, що сонячних зайчиків ловити. Навіть своїми мовчазними думками вона готова весь світ перевернути. Ні, краще сказати: закопати. Це — не баба, а центр всього всесвіту. Все, що у природі відбувається, відбувається не за її вказівками і не так, як їй хочеться. Кажуть, Скалозубиха набагато старша за роки які має. Але скільки їй насправді, ніхто не знає. Односельці жартують, а мо, говорять правду, що бідолашну здалеку вітром занесло. Та, якби-то. Скільки в неї не цікавився її минулим — мовчить, лише зуби скалить. А вони в неї білі-білі, ніби в молодиці. А вічі? Як зачепить когось ними, так і знай: день буде невдалим або ж болячка якась причепиться; коли щось запитає — краще рота не розтуляти — біди не обминеш. Отоді й станеш бідолашним, а не вона.

Ти щасливий, що не вздріла Скалозубиха тебе, коли йшов до мене. Й мені спокійніше, бо гукала б до вечора:

— Юхи-и-ме-е! Хто ото до тебе приходив? Ти щось задумав? Скажи, бо сама дізнаюся. Може гроші в кредит роздаєш?

Потім наговорить стільки, що світ не чув і не знає. А це вона вміє.

Поглянь на її хату. Таку як у неї, бачив хіба що в музеї. Соломі, можливо, років із двісті, а стінам і того — п’ятсот. Хтозна? Може в ній і козаки ночували.

Замість електрики стара палить свічі. Каже, що так дешевше й очі не болять, радіо не слухає. А я його слухаю, книги, газети читаю. Дещо з преси сини привозять. А відколи померла моя Голубка, сам передплачую. Не можу жити без читання. Щоправда, вічі болять, зате розум зайнятий. Хіба без читання жити можна. Мо, та не мені.

Скалозубиха живе. Вона справжній інтернет. Ото як новину якусь почує — все. Ніякий Андрій Кокотюха чи Марічка Матіос не встоять перед нею зі своїми книгами-бестселерами. Вона б усі Оскари забрала в американській кіно академії й популярною зіркою стала — засиділася бо на одному місці.

Не бачив, щоб колись Скалозубиха у місто їздила. За харчами ходить у сільську кооперацію. Влітку у неділю і в свята на городі. Для неї Пасха і Різдво — одне полотно. Взимку сидить у хаті й лузає своє соняшникове або гарбузове насіння. Ото як висипле на дорогу за тиждень — повний мішок. Дивлюся й дивуюсь я: невже воно у пічці не горить від яду, що на зубах відкладається в неї.

Господи, пробач мене грішного, бо скоро мій кінець прийде і ти забереш мене з цієї землі, а Скалозубиха житиме — дід Юхим повернувся до образів, перехрестив себе тричі, а згодом продовжив — живуча баба. Її хати громи бояться, подвір’я ніколи води не затоплюють і на городі городина без води рясно родить. А ще… га її ж землі бур’яни не ростуть. Скільки себе пам’ятаю. Ще будучи одруженим на своїй Голубці, жодного разу не бачив аби вона колись пирій чи повійку виривала. Приїжджай до мене влітку — сам переконаєшся. Своїм козам дилибає, харч долинами, узліссям, виканючує в сусідів, у мене. Та хіба мені його шкода?

— Мої кози багацько не їдять, — мовить Скалозубиха. — Дві жінки за один раз, а таких разів у них на день два. На ніч кладу ще кварту цукру.

Не розумію: навіщо? Мої кози любили сіль. Чи мо у неї не кози, а?… Якщо чесно, то голоси її рогатих не чув ані на випасі, ані в хліві. Наче язиків у них немає. Чи вона їх заговорила?

У мене двійко дітей, а у неї ніколи не було нащадків. Чи була комусь дружиною? — дід Юхим стенув плечима, запалив цигарку самокрутку, випустив у повітря хмарку сірого їдкого диму. — Коли за день до Нового року приїхали мої діти з невістками, а з ними їхні діти — мої онуки з дружинами та їхні діти — мої правнуки — всіх шістнадцять чоловік, Скалозубиха довго не хотіла відступати з проханням аби мої найменші хлопчики засіяли її. Тільки б бачив, як тішилася вона, як дякувала малечі; обдарувала щедро — кожному по п’ятнадцять гривень дала. Коли рідні приїхали на Різдво і на Водохреще, ходили колядувати й щедрувати. Тоді більше розчулилася — дала пиріжків із капустою, горохом і сиром. Здалося тоді мені, що сусідка більше не буде такою вредною. Та де там? Іще гірше обізлилася на мене після свят. Оце вчора зачепившись за її кляті вічі, годину не міг вирватися. Все ганьбила мене, грозилася написати куди потрібно за моїх правнучат, які своїми візитами виканючили в неї всі гроші, забрали харчі, розорили.

— А навіщо запрошувала? Не вірю, що діти у тебе всі твої дарунки випросили? — поцікавився я.

— Хіба для бідненьких шкода? — відповіла вона. — Якби могла, то і душу свою відала б.

— Батьки у них не бідні. У них є те, що в мене немає, — мовив я. — А ти: ду-у-шу!

Розійшлися. Своїми образами вона ще довго сікалася; наче справжня собака брехала, зуби скалила.

Сьогодні вранці, як нічого не було, — привіталася, поцікавилася здоров’ям, просила в гості. Еге ж, поспішив жодного разу, як є сусідами на твоє подвір’я моя нога не ступала. І не ступить. Не хочу аби й ти у мій дім заходила. Знаю, коли прийдеш, то за тиждень-другий піду туди куди пішла моя Голубка — дружинонька. Ні для кого в селі Скалозубиха не є бажаною навіть біля хвіртки. А коли зайде на подвір’я — чекай лиха. Те ж саме станеться, якщо до неї в сад навіть тишком уночі проберешся, тин перелізеш. Я не брешу-у! а взагалі, твоя справа: вірити мені чи не вірити. Ніколи в своєму житті, хіба що був малим, не лазив у чужі городи, як би не хотілось яблук, груш чи слив. Терпів, боявся наказанія. А фрукти у неї — з казки. Їй Богу! Жодна хвороба не чіпляється дерев, як і саму бабу.

Моя Голубка постійно хворіла. Познайомився з нею я у військкоматі 1941 року. Пройшли разом через усе горнило Великої Вітчизняної. Так ставалося, що дороги війни для нас стелилися єдиною смугою. Зійшлися щоб жити разом у 1945, за два роки народилися сини двійнята. Більше діток Господь не посилав. А от Скалозубиху послав. Два місяці ніби не помічала нас, а коли побачила, що почали закладати фундамент нового будинку, обізвалася.

— Може чимось допомогти, сусідоньки? Я болото місити вмію.

— Вмієш, вмієш, — огризалися замість мене односельці. — За роки, які його намісила, могла гарну хоромину вибудувати, а тільки кидаєшся отим болотом у нас. Без тебе обійдемося.

Обійшлися. Бачив я як вона завидки дивилася на наш будиночок; як скреготала зубами, коли пересилилися в нього зі старого; коли мої хлопчики зростали, пасли гусей, каченят, курей; як кричав кабанчик, просячи пощади в різника; як… як…. А вона все зі своїми козами.

Десять років тому прийшла попросити цукру для своїх рогатих. Саме тоді Голубка хворіла бронхітом, а Скалозубиха дала їй якусь настоянку. Казала, що на травах. Знав би я, що у ній наколотила, які замовляння на ній наговорила? Не пройшло двох днів, як коханій стало ще гірше. Довелося відвезти дружиноньку до лікарні. А в ній… Дід Юхим схилив голову в долоні своїх рук, гірко заплакав.

Любити можна по-різному. Та коли любов сповнена ароматами небесного щастя, від якого ніколи не зомлієш, відчуватимеш її присутність завжди, постійно. Моя Голубка так робить до цих пір. Вона тут — у моєму серці, — поклавши свою долоню на ліву частину грудей, посміхнувся. — Вдень прилітає до мене, сидить на гілках дерев, дивиться, щось вуркоче. Так-так, — подивившись на мій здивований погляд, знову посміхнувся. — Ходім, покажу. Бо не віритимеш.

Як тільки ми вийшли з хати, щойно над нами затріпотіла крильми… голубка на ім’я Голубка. Біла, а, можливо, біліша за сніг, вона сяяла у промінцях сонця кольорами веселки; спокійно опустилася Юхиму на простягнуту руку, пройшлася нею до плеча і коли дісталася сивочолої голови, занурила свого дзьоба у волосся.

Вперше у житті я бачив таке диво. А, може, не диво? Може, то насправді була його Голубка? Хтозна?

— А вона так і називається — Голубка, — мовби вгадавши мої думки, відповів Юхим. — Десять років отак прилітає до мене. Щодня. Навіть коли діти забирали до себе — мене у них знаходила.

Старенький знову щось прошепотів їй, після чого біла птаха злинула вгору, затріпотіла крильми і…

Я не помітив як її не стало — наче розтанула в повітрі.

— Вона повернеться завтра. Я повернуся до Дому свого часу. Він у мене — на небі, бо тут я у гостях.

От тільки Скалозубиху шкода — вредна баба, а могла бути мені сусідкою й там. Хтозна?

Дід Юхим приклавши дашком пальці до очей, почав вдивлявся у блакитну височінь. Чи бачив він свій небесний дім, чи..? Не знаю!

Скалозубиха, мабуть відчувши що говорять про неї, вийшла зі своїй хати. Її зализькана до блиску фуфайка також засяяла на сонці, але блиском від якого хотілося відвернути вічі, закрити вуха від тиради слів, що покотилися гнилим із її вуст. Вона щось бубоніла про погоду, мороз, сніг. Та мені з Юхимом не хотілося чути нічого, а ще більше – зачепитися з нею язиками.

— Бачив? — поцікавився Юхим. — Оце сусідонька.

А вона насправді виглядала молодою – років під шістдесят. І як їй вдалося зберегтися такою? А, може, вона?…

І все-таки…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.