Слова, слова…

В тому, що Родіон коли виросте — стане людиною з великої літери, не сумнівалися не тільки його батьки, а також уся їхня велика родина, друзі, сусіди і навіть знайомі. А все через любов до книги. Саме до неї, а не до іграшок, хлопчик простягнув свої пухкенькі рученятка вже у свої чотири місяці. Та ще як обережно перегортав її сторінки, водив пальчиками по надрукованих рядочках, малюнках.

— Буде вундеркіндом, — чи запитав, чи передрік майбутнє власної дитини батько Юрій. — Оце нещодавно показували п’ятирічного хлопчину по телевізорі. Так він у два з половиною роки вивчив усі літери і цифри, а в три — навчився їх писати.

— Та ти що? — замахала руками мама Анелія. — Нехай росте, як усі нормальні діти і, залишається — людиною. Я навіть молитиму про це Бога.

— А хіба вундеркінди ненормальні? — згарячу запитав чоловік. В його голові завирували різні запитання, заперечення, та тільки зусиллями, стримувався, аби не озвучити їх, бо міг образити дружину. А вона наче відчувши це душею, сама розпочала суперечку, яка тривала до пізнього вечора; час від часу ставала то гарячою, то холола — і, так кілька разів. Але кожен все одно залишився зі своєю думкою, погодились: не повертатися до даної «проблеми», аби гіршого не сталося.

— Не станеться, — запевнив священик, після закінчення недільної літургії і розмови з батьками, ніби наперед бачив і знав майбутнє дитини. — Все від Бога: одне Він дарує, а інше допускає.

Подарувавши обом молитву, яка за його словами, при щоденному читанні перед іконами, неодмінно мала допомогти, благословив і відпустив із Богом. Юрій з Анелією сумлінно виконували настанови свого духовного наставника, не дозволяли вогнику власної віри згаснути або ж зависнути над ними попелястим волоттям темряви зневіри.

А Родіон тим часом зростав, тішачи своєю усмішкою кожного; полюбляв читати книги. Коли навчився читати сам (а це сталося в п’ять років), допоки пішов у свої сім років до школи, в його домашній бібліотеці налічувалося близько двох сотень різних дитячих книг. Але особливо до снаги припадали хлопчині товсті енциклопедії — з батькової бібліотеки. В ній Родіон проводив найбільше часу, читаючи їх годинами.

В школі з першого дня проявив себе найкращим учнем, охоче допомагав однокласникам вивчати літери алфавіту, а потім із них складати слова, речення.

— Розумна у вас дитина, слухняна. Йому не в першому класі необхідно навчатися, а відразу в четвертому. А як словом володіє – ніколи не скаже нічого зайвого, не образить, порадить. Такі діти народжуються дуже рідко, — не могла нахвалитися перша вчителька.

— Ні, він такий як усі. І не розумніший за однолітків. Це вам тільки здається, — вступилася за сина мама.

Вона не хотіла, щоб її Родіона занадто величали, тоді як цьому радів батько, хотів і жадав чути подібні похвали мало не щодня. Та говорити відверто дружині, аби вона перестала прирівнювати сина до дітей, які не досягли рівня розвитку їхнього Родіона, не хотів. Але коли їхнього хлопчика зарахували відразу до третього класу, довелось Анелії погодитися з думками вчителів.

Родіон старався вчитися на відмінно і, найперше за все, залишатися, як навчала ненька — людиною. Все у нього, не тільки в науці, а навіть у самому житті, було розкладено наче по полицях. Він не любив відповідати прикрощами на прикрощі. Навіть будучи старшим, любив ходити у православний храм на богослужіння, подумував стати священиком. Але навчаючись у десятому класі, з ініціативи друга захопився журналістикою. Короткі замітки шкільних новин, щономера з’являлися в районній газеті. З часом Родіона в редакції охрестили «сином редакційного полку». І за це, він ще більше почав приносити для друку власних юнкорівських матеріалів. Інтерв’ю, репортажі, нариси і звичайні розповіді про вчителів, однокласників із великим задоволення зачитували на шкільних лінійках, обговорювали на комсомольських засіданнях, називали хлопця «королем слова».

Мати з батьком нічого не мали проти, коли син їм заявив, що після закінчення школи неодмінно піде навчатися на журналіста. Родіон у мріях вже бачив себе в єдиному списку серед відомих акул пера, в думках гордився собою, коли до нього зверталися не тільки за іменем, а й по-батькові. А мама продовжувала плекати свою мрію: аби син продовжував залишатися людиною; вважала: вища освіта Родіону обов’язково підкориться, до столиці добереться — він же у неї розумник. А поки є ще сили, з чоловіком допомагатимуть у всьому.

— Дочекалися кохана, ми свого щастя, — якось обійнявши дружину Юрій, подивися в її блакитні очі. — Бог почув нашу молитву, якою ми молилися за вказівкою нашого духовного наставника. Пам’ятаєш?

Анелія усміхаючись, кивнула головою. А чоловік продовжував:

— Ось одружимо ми нашого хлопчика і тоді можна спокійно зітхати. Чи не так?

Жінка знову не відповіла та в осяяному усмішкою обличчі, відчувалася повна згода зі словами чоловіка.

Сім років навчання у столичному вузі для Родіона, збігли немов один рік. Заодно працюючи в одній із київських газет, хлопець щотижня старався приїжджати додому, хвалитися своїми здібностями, ділитися планами на майбутнє; не забував про свою кохану Людмилу, якій щодня писав листи з Києва або телефонував їй. Але що ті телефоні розмови чи листи? Хіба все скажеш ними? За два місяці до закінчення університету, повернувшись пізно зі свого побачення додому, хлопець впевнено заявив батькам:

— Одружуюсь я. Сьогодні мені Людмила мовила своє: «Так». Ви не уявляєте, скільки мені довелося їй гарних слів сказати, щоб підкорити її серце. — Родіон мало не літав кімнатою від приливу щастя, яке купало його в собі. — Довелося навіть використати вислови відомих свого часу письменників, ораторів. Та що вам говорити? Все одно не зрозумієте. Людмила, коли чесно — дурепа, — сказав притишивши свій голос, боячись, що його може почути якщо не вона то хтось із її рідні. Він навіть озирнувся, перш ніж вимовити їх, — повірила і, досі вірить, що вони належать мені, вважає мене розумником. Нехай вірить. Я радий.

— А може не потрібно було їх привласнювати собі. Ти ж знаєш: це називається «плагіат». Невчили цього тебе ні я, ні в школі, ні в університеті. А ти?.. — Мама знітилася, почувши прикре зізнання сина. Від його слів їй закололо біля серця. — «Мабуть душа, — подумала в собі і, здалося, що саме її підставили, а не отих ораторів, письменників і не сина. Що ніби вона в усьому є винна, а не її дитина. Дізнаються люди — сорому не обереться». — Тобі потрібно зізнатися в правді, Родю. Чуєш?

Кому? Їй? Ха, нізащо, — засміявся Родіон. Підійшовши до матері хотів обійняти її, поцілувати, але вона відхилилася від нього. «У 20 років панує почуття, у 30 — талант, у 40 — розум»[1]. Повір: я не хочу одружитися в 40. Я так вже розумний. Не хвилюйся, знаю, що роблю. Ні про що Людмила не дізнається. Бухгалтер вона. ЇЇ справа рахувати гроші й мовчати. Бо гроші люблять тихих і слухняних, а ще — тишу.

Шкода було Анелії Людмилу, не менше — її батьків. Хіба вона знає, яким є Родіон? А коли дізнається після одруження? Їй не хотілося чути дорікання на власного сина зі сторони невістки, сватів. Адже не таким, вона його виховувала, не такого просила Бога послати сина. І знає про це вона з чоловіком, і знає Він. А він…

Людмила не була єдиною донькою, жила зі своїми батьками на сусідній вулиці, ходили в один храм; співала храмовому хорі або ж інколи вела уроки в недільній школі. Тоді як сам Родіон давно не мав бажання почитати Біблію, захоплювався творами Ніцше, Дарвіна, Нострадамуса, Шекспіра, Сенеки, Байрона, Лукреція тощо. Щоправда батько дівчини був трактористом у сільгосптехніці, мама економістом; обоє жили чесно, богобоязливо.

— І все таки, синку, що не належить тобі — не бери, — заблагала мати, не в силах полишитися думки. — Через дурниці, не помітиш, як над твоєю головою хмари скупчаться. Не вчила я тебе цього, не вчила, — повторила зі слізьми на очах.

— Пам’ятаю, матусю. Ти завжди для мене була і залишишся найкращою вчителькою. Я любитиму тебе, батька і Людмилу однаково. Лю-би-ти-му. — Син підійшов до мами, пригорнувся до неї. — Все буде добре, — прошепотів на вухо, як замовляння.

… Якби. Не все виявилося добре, бо хмари гніву і обурення скупчилися вже наступного дня, коли з дипломом журналіста, поспішив похвалитися до Людмили. Та дівчина вийшла з хати, вислав свого молодшого брата, через якого повідомила:

— Все закінчено.

— Так сказала вона? — не вірячи словам хлопця, вирішив переконатися Родіон. — Тоді нехай повторить це вона.

— Людмила не має бажання з тобою зустрічатися. Невже не зрозумів? — розсердився Марк.

— Чому? — вигукнув розгублено Родіон. — Ми ж збиралися одружитися.

— Не буде весілля. Шукай собі іншу. Вона сказала: ти брехун.

— Я?

— Ти.

— А яку правду я видав за брехню? Вона хоч пояснила?

— Сказала, що твої слова – полова, яку розвіває вітер. Ти думаєш: вона книг не читає?

— І що?

— Нічого. Поли краяти — плечі латати, — випалив одним подихом хлопчина і, зник за дверима.

Скільки не шарпав ручку дверей, скільки не просив їх хоча б прочинити, скільки б не стукав у вікна та з будинку продовжувала линути тиша. А вже наступного дня, здавалося вся околиця зрадницьки позирала на нього, з хитринкою цікавилися сусіди:

— Зів’яли ваші помідори? Чи може?..

— Нічого, — хвацько різким голосом відповідав Родіон, — інші виростуть. Сама винна — посеред річки колодязя хотіла викопати, а ніг не замочити.

Насправді, він добре знав: тим коханцем колодязя є сам, і сам копав його, і ноги давно замочив у воді, яка була в ньому. От лише не хотів звертати уваги на це; відмовчувався від претензій матері. Тоді ліг спати пізно. Хотів забути Людмилу, а вона — не хотіла виходити з голови. Особливо болячи краяли серце слова, передані через брата: «Брехун. Твої слова — полова. Думаєш, вона книг не читає?»

«А чому, коли і щось вичитала — не сказала відразу. Мовчала. Збирала компромат? Чи може у неї з’явився інший? Якщо й так, тоді він не є таким розумником як я, а вірогідно — ще дурніший і тупіший за неї. А я журналіст, маю диплом. Я краще знаю процес написання газетних публікацій, бо в мене є диплом. Я! Я!»

Ранок зустрів Родіона веселим співом птахів за вікном. Головна біль, яка турбувала протягом усієї ночі — зникла. Тож не гаючи часу, він відразу поспішив у редакцію райони.

Колеги журналісти без вагань погодилися прийняти його у свій колектив, навіть окремий кабінет виділили, а самі потіснилися в інших п’яти. Власна робоча кімната, стала маленьким раєм для молодого журналіста. Тут йому не заважали ні стукіт друкарських машинок, ні телефоні дзвінки, ні суперечки. Був час усамітнитись, думати над газетними статтями, приймати відвідувачів і щиро, без свідків, розмовляти з ними.

Якось у редакцію і саме в двері його кабінету постукала білявка. Дівчина привіталася, простягнувши папірець зі світлиною, на якій усміхалася жінка.

— Це — моя мама. А ось це — текст вітання з Днем її народження. Вона святкуватиме його згодом. Я хочу її привітати через газету, – добавила наостанок.

— А ви, що, далеко живете? — поцікавився із жартом на вустах. — Я можу про неї також написати гарну розповідь. – Я журналіст із дипломом.

— А я вчителька. Також із дипломом, але не хвалюся ним.

Родіон почервонів. На мить йому здалося, що коли зараз видихне з себе повітря, то кімната сповниться гарячим паром. Стримавшись ковтком холодної води, знову подивився на дівчину.

— То як? Для вашої неньки, це буде гарний дарунок. «Кожен хоче жити довго, але ніхто не хоче старішати»[2]. Може ваша мама житиме вічно після мого нарису про неї.

— Я не проти, — після недовгих роздумів погодилась білявка. — Мене звати Владислава, — простягнула руку для привітання. — А ваше ім’я — знаю.

Вони домовилися про зустріч у затишній кав’ярні, на яку Владислава прийшла у вишуканій одежі, принесла з собою додатково ще кілька сімейних світлин. Розмовляли впродовж трьох годин, смакували морозивом, пили запашну каву, слухали музику, танцювали. Родіон готовий був іще побути з нею разом кілька годин, але потрібно було повертатися додому – йому писати нарис, а вчительці-білявці — готуватися до завтрашніх уроків.

На щастя і на радість, матеріал написав за годину, перечитав його, зробив правки й з полегшенням ліг спати.

— Все вийшло навіть дуже гарно. Для твоє матері, це стане гарним додатковим подарунком, — похвалився наступного дня Владиславі, повертаючи світлини. Писав від серця, щоб і до серця дійшло. «Щастя дістається тому, хто багато працює»[3]. Я щасливий, бо можу писати, бо багато працюю.

— І маєш диплом, — добавила жартома білявка. Молодець, але, знаєш, я хочу запросити на наше сімейне свято й тебе, — усміхнулася. Звичайно, якщо не заперечуєш.

Родіон не знав що відповісти, довго м’явся в собі, чомусь боязко зиркав на дівчину та все-таки погодився.

От і добре, — захлопала в долоні Владислава.

Святкували вдома. Серед гостей-родичів, сусідів, тільки він… спочатку подумав: «чужий», а виявилося — по-іншому — свій. Коли донька, героїні його нарису назвала його, як кореспондента районки, всі своєю увагою потягнулися до нього; зацікавилися роботою, життям газети та його особистим; стосунками з Владиславою. І тут він старався показати свої знання, знову використовував не соромлячись вислови, які давно стали відомими світу; радів, що ніхто не запитував його: чи дійсно вони належать йому? У кінці святкування, вже розіходячись, після уважних спостережень, один із гостей таки вирішив натякнути на доньку іменинниці.

— Не прогадаєш, коли візьмеш у дружини. Ще мені дякуватимеш за пораду.

Родіон стиснув плечима, змовчав, але погоджено кивнув головою. Владислава сама не була проти подальших зустрічей. Їй подобався хлопець: цікавий, комунікабельний, король слів і обдуманих думок. Щоправда, траплялися в нього такі вислови, які були не до снаги та вона пропускала їх крізь вуха — у відповідь сміялася, полонячи його ще більше. Вона не помітила, як сп’янівши від його товариства, одного дня віддалася йому повністю. То була вершина насолод, із яких не хотіла повертатися. Дві години проведені у готелі, вирішили ніколи не повторювати, а дочекатися весілля, після якого тих годин, стане значно більше.

З весіллям вирішили не затягувати — не було сенсу. Що бо скаже колегам, коли дізнаються правду — правду, яка поки ховалася під серцем. Родіон дуже зрадів цій новині, не відкидав своєї причетності до створення дитини. В думках згадував свою колишню дівчину, яку не раз змушував до подібного, але та все відмовлялась, посилаючись на гріх перед Богом. «Може й правильно?» — думав.

Народжену дівчинку через вісім місяців після весілля, назвали Зоряною. Бо саме першою зіронькою стала вона у продовжені їхнього роду — зіронькою їхнього сімейного гнізда. На щастя їх ніхто не звинувачував, не докоряв; мовчали батьки, радо допомагаючи виховувати свою першу внучку.

— Найважливіший початок, а він у нас є. Подібне не повториться, — втішав її Родіон.

— Авжеж, не повториться, — опустила додолу свої очі Владислава. — Ми вже подружжя. Або ж повторить хтось із нас.

Щодо себе Родіон змовчав. І сам не знав: чому? Поспішати виправдатися — не хотів. А Владислава зиркала на нього з-під свого лоба таємничо, насторожено.

Роки збігали своїм ладом, записуючи історію Родіона з Владиславою в книгу їхнього сімейного подружнього життя. І серед безліч її сторінок були такі, до яких не хотілося повертатися, деякі хотілося прожити заново, а деякі зупинити назавжди. Та ніщо краще, як згадувати їх, посміхатися чи сміятися до сліз, – не виходило.

Шкільний випуск Зоряни у 2012 році, відкрив новий розділ їхньої книги, в якому історія, ніби намагалася повторитися. Бо ж стільки років плекали, ростили, виховували донечку, яка жила разом і, знову, вони з осені залишаться вдвох. Навчання дівчини в сусідній області, додавало суму, через що хотілося прожиті раніше дні, щоби хоч і ще раз відчути щоденні радості сімейного буття. Навіть спілкування мобільними телефонами, не задовольняло всіх душевних потреб. Владислава, щоб не робила, завжди і постійно перебувала в думках з донькою, молилася за неї. Родіон більше віддавався роботі, пошукам інформації для газети. Часом засиджувався допізна за роботою.

Коли приїжджала Зоряна, крім двох-трьох поцілунків і такої д кількості запитань, уваги не приділяв — не хотілося. Та й вважав: іще немає часу і потреби розкритися повністю. «Прийде час — всі дізнаються. Донька виросла, дружина знайде іншого». Хто чи що жило в його голові — домашнім приходилося тільки здогадуватися.

— А може у твого коханого завелася коханка? Послідкуй за ним — переконаєшся: «так» чи «ні», — якось порадила подруга Владиславі.

— Ні, Родіон не може закохатися в іншу. Він кохає мене, — заперечила жінка.

— А ти запитувала його про це? Скільки разів у день він зізнається тобі в любові? Коли в останній раз отримувала від нього букет квітів, вечеряли хоча б у кафешці? А ще?…

— Досить, — різко і раптово і зупинила подругу Владислава, простягнувши поперед себе руку. — Досить, — повторила тихіше.

Їй було страшно зізнатися в тому, що все, про що говорила подруга, давно відійшло, як то кажуть в історію. В останні кілька тижнів, Родіону навіть перестав подобатися смак кипяченої води, не кажучи про страви, які готувала дружина. Він постійно шукав найменший привід для скандалів, забув про свої чоловічі обов’язки, замикав свій домашній кабінет на ключ, ходив за якимись ліками в аптеку. Коли Владислава старалася довідатися про його здоровся, він або відмовчувався, або запевняв, що з ним усе гаразд. Жінка не могла полишитися думки про коханку, яку можливо мав чоловік, як одного вечора, він повернувся із запахом жіночих парфумів на своєму дорогому костюмі.

Пообіцявши собі, прислухатися до поради подруги, Владислава вже наступного дня, відразу, як тільки Юрій пішов на роботу, взялася до власного слідства. Підібравши до замка його кабінету потрібний ключ, увійшла з ціллю віднайти докази.

І знайшла їх — на столі. Чи то навмисне, чи то так потрібно, навіть не прикриті паперами, лежали світлини коханки. Молода брюнетка, з оголеним бюстом і набагато молодша за Родіона, спокусливо усміхалася, по-змовницьки запрошуючи до себе. Владиславі здалося, що вона навіть відчула її гарячий подих, пронизуючий гострий погляд. Але коли озирнулась, зрозуміла: здалося. Поруч світлин, стояла пляшка з пігулками для посилення чоловічої сили.

— Зрозуміла. Все зрозуміла, — дійшла висновку, пробурмотівши злобно у нестямі.

Вона ще кілька хвилин стояла й дивилася то світлини, то пляшку з пігулками, згадувала їхню давню розмову про «початок», яким своїм народженням поклала їхня Зоряна. Та коли перевела погляд на шафу з книгами, то жахнулася ще більше – сімейних світлин із нею і донькою ніде не було.

Ось так, — ще грізніше прохрипіла в собі.

Вибігши у коридор, взяла ключі від їхнього сімейного авто і птахом вилетіла з квартири.

Дорогою до роботи Родіона, не звертала увагу ні на знаки, ні застереження світлофора. Коли приїхала, відразу кинулася до дверей його кабінету. Та вони виявилися зачиненими.

— Він у готелі. Казав: іду брати інтерв’ю в якоїсь іноземної делегації з-за кордону. Пошукайте його там, — порадила прибиральниця.

Подякував, Владислава поспішила до готелю. Добре, що він знаходився поруч — всього кілька метрів від редакції. Коли в чергового адміністратора запитала про делегацію, та з подиву збільшила очі, не знала про яку саме делегацію йдеться мова, потиснула плечима.

— Тут повинен бути мій чоловік? Він прийшов брати інтерв’ю в іноземної делегації. А звати його Родіон, — пояснила.

— Он воно що, — зрозуміла врешті, загадково посміхнулася. — Так він у нас через день бере інтерв’ю — в однієї і тієї ж. Я проводжу вас до його делегації. Ходім.

За дверима кімнати, до якої підійшли, долинали приглушені чоловічий і жіночий голоси, сміх.

— Ваше замовлення, — дзвінким голосом сповістила про себе жінка-адміністратор, постукав у двері.

— Ми нічого не замовляли, — почувся сердитий голос Родіона. — Я за все заплатив.

— А за замовлення. Не я його вписувала в бланк, — повторила жінка, підморгуючи Владиславі.

За хвилину почулися кроки босих ніг, клацання защіпки у замку дверей і, за секунду з’явився майже оголений Родіон.

— Де замовлення? — рявкнув він.

— Ось, — показала вона на Владиславу, відійшовши у сторону.

Він не знав що відповісти — забув усі слова і вислови, якими так вміло вмів орудувати.

— Може поясниш: що це таке? — простягнула пляшку пігулок і віддала йому в руки. — допий їх для неї, — кивнула у бік кімнати, де в ліжку лежала та сама — зі світлин. — Ввечері прийдеш за своїми речами. Що виявиться важким — надішлю поштою. Прощавай.

— Зачекай, я все поясню, — кинувся чоловік услід коридором, але зупинився через рушник, який впав на підлогу й оголив його чоловічу красу.

Того дня він повернувся значно раніше та біля дверей побачив тільки чотири повних валізи, а також записку: «На розлучення подам я. Спробуй не прийти».

Скільки не стукав, не телефонував на мобільний, Владислава мовчала. Так і залишилася сидіти під дверима на підлозі, важко ковтаючи гіркі сльози, від яких хотілося вмерти, ніж жити. Та жити потрібно — заради Зоряни, заради батьків.

Родіон нагадував про себе перших чотири дні — гукав її з вулиці, просив пробачення, клявся у любові. Коли приходив до школи і чекав на тротуарі, бачив, як Владислава неохоче виходила з приміщення разом із малечею або під руку з вчителями чоловіками, вдаючи себе дуже щасливою. Але щастя, поки до неї не приходило.

Не з’явилося воно й після першого засідання суду. Суддя вирішив дати час на примирення. Й хоча Владислава зуміла послухатися, але з рішенням не погоджувалася. В процесі другого слухання їхньої справи, настояла на своєму і, справу остаточно було закрито на її користь.

Зоряна підтримала маму, з батьком гультяєм, прийняла рішення: не зустрічатися. А от з його батьками — своїми дідусем із бабусею — зустрічалася, приходила в гості і спілкувалася.

Родіон із часом взагалі перестав нагадувати про себе, зникли зі шпальт районки його матеріали, ініціали. А через сім місяців, у бомжі, біля одного із сміттєвих ящиків Владислава впізнала… його. Брудний, немитий із пляшкою горілки в руці, Родіон дивився на світ, ніби в останній раз. Чи впізнав він її? Не знала. На деяку мить їй стало шкода його. Вона навіть захотіла повернути свого колишнього чоловіка до себе, але коли згадала всі його минулі любовні витівки, передумала.

«Слова, слова, — подумала про себе. — Красиві вони, коли не тільки мовляться вголос, а є — діючими. Бо що то слова без діл — мертві слова. А будучи такими, що ніколи не принесуть плоду — зав’януть, загинуть. Та й диплом не стане в нагоді, — як би ним не хвалився. Краще залишатися щирою людиною без фальші, не дволикою, коли хочеш, аби тебе любили по-справжньому. І тоді зима життя ніколи не прийде до тебе передчасно».



[1]Б. Грасіан – іспанський прозаік, філософ і теоретик літератури, єзуіт.

[2] Джонатан Свіфт – англо-ірландський письменник-сатирик, публіцист, філософ, поет и громадський діяч.

[3] Леонардо. Да Вінчі – італійський художник (живописець, скульптор, архітектор) і вчений (анатом, натураліст), винахідник, письменник.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.