Тістечка для Вероніки

Pastry

Вероніка неспішно крокувала тихою центральною вулицею міста. Любила такі миті, коли ще зовсім мало людей, коли вранішня прохолода підбадьорює, а осіннє ранкове сонечко лагідне, коли на дорогах ще небагато автомобілів і лише поодинокі перехожі стають свідками її спокою…

autum

Вона любила осінь – пору опалого жовтого листя, прохолодних вечорів і свіжих ранків. Саме восени найбільше любила ходити на роботу пішки, не користувалась громадським транспортом. Щоранку виходила завчасно, поки місто не прокинулось. Не поспішала, гуляла, насолоджувалась… І вже тільки потім прямувала до місця своєї праці – кав’ярні на розі.

У кав’ярні Вероніка працювала офіціанткою уже п’ятий рік. Байдуже, що з червоним дипломом закінчила факультет філології. Проте роботи за спеціальністю не могла знайти. Зрештою, на роботу в кав’ярні не скаржилась – уже звикла і полюбила…

Якось дуже трепетно ставилась до виконання своїх обов’язків. Завжди у гарному настрої зустрічала клієнтів: з постійними гомоніли про погоду і політику, новим розповідала про кав’ярню і найсмачніші пропозиції. Окрім цього, Вероніка дуже любила каву… Без цього напою, як і, приміром, без книги чи солодощів, без кота Васька чи театру, не уявляла свого життя. Любила каву тією любов’ю, якою вміють любити лише справжні кавомани. І хоча на кухню чи за барну стійку Вероніку впускали не завжди, проте саме вона в їхній кав’ярні на розі готувала найсмачнішу каву.

От і цього дня Вероніка на роботу прийшла найпершою. Перед тим, як відчинити кав’ярню, вирішила забігти до улюбленої цукерні. І хоча її відкрили зовсім недавно (рік чи півтора тому), Вероніка встигла стати постійною клієнткою магазину-кафе. Як ми уже згадували, дівчина дуже любила солодощі. На щастя, ця пристрасть не перетворювалась у зайві кілограми чи непотрібні складки на животі, тому дівчина могла спокійно і без шкоди для здоров’я насолоджуватись випічкою, цукерками, шоколадом та тістечками.

Найбільше Вероніка любила саме тістечка: з бісквітною основою і легким, майже повітряним вершковим кремом. Раніше такої смакоти дівчині ніде не доводилось куштувати. Продавчиня з цукерні якось розповіла Вероніці, що випікає ці тістечка їхній кондитер за дуже давнім та утаємниченим рецептом.

– Секрет фірми, – пожартувала тоді вона.

А Вероніка й не прагнула дізнаватись рецепт. Була щаслива, що може тішити себе цим вишуканим десертом, купуючи його в цукерні.

От і сьогодні стала найпершим покупцем.

– Все, як завжди, – три тістечка з вершками? – продавчиня люб’язно зустріла Ніку.

– Сьогодні, мабуть, шість, – Вероніка вирішила пригостити й співробітників.

Продавчиня упакувала тістечка у гарну коробочку-пакет, побажала гарного дня, і щаслива й задоволена покупкою та вранішньою прогулянкою Вероніка врешті прийшла до кав’ярні.

День був чудовим. Відвідувачів було небагато, навіть не встигла втомитись. Після обіду із співробітниками посмакувала тістечками і вийшла на терасу. Любила спостерігати за перехожими, посміхатись до них… Благо, погода сприяла цьому: осінній день був теплим і сонячним.

За столик на терасі присів молодий чоловік. Помахом голови попросив Вероніку підійти. Дівчина вийняла білий блокнотик, щоб записати замовлення.

– Мені подвійну каву…, – якось різко попросив чоловік. – І… – замовк.

Запанувала мовчанка. Вероніка прийшла на допомогу:

– І щось до кави… Тортик, морозиво?

– Від мене дівчина пішла… – якось несподівано, але так само різко випалив чоловік.

Вероніка розгубилась. Спершу хотіла сказати щось втішне і заспокійливе, але не могла підібрати потрібних слів. А потім у думці майнуло: “Пригощу його тістечком, якраз одне залишилось…” Вголос промовила:

– Дозвольте пригостити вас дуже смачним тістечком, моїм улюбленим…

Він якось здивовано подивився на офіціантку і байдуже промовив:

– Кажете, вашим улюбленим… Бо я тістечка не дуже люблю…

– Дарма ви так говорите. Ви просто такого тістечка не куштували… Спробуєте і заберете свої слова назад…

Вероніка вирішила не продовжувати дивного діалогу і поспішила принести замовлену каву та своє улюблене останнє тістечко. Коли ставила каву та тарілочку з тістечком на стіл, відвідувач ніби прокинувся, зовсім по-іншому глянув на офіціантку, потім на тістечко, потім знову на неї:

– Кажете, це і є ваше улюблене тістечко?

– О, так! Зроду нічого смачнішого не їла… Правда, його немає в меню нашої кав’ярні. Купую в цукерні. Але чомусь захотілось вас пригостити. Адже від вас дівчина пішла. Може, трішки підсолодите гірку гарячу каву і свій поганий настрій…

Чоловік посміхнувся якось хитро:

– Ви дуже люб’язна! І мила… Бачу, що відвідувачів у вас більше нема, то, може, вип’єте кави зі мною? Я пригощаю…

І хоча пити каву із відвідувачами працівникам кав’ярні було заборонено, і Вероніка раніше ніколи цього не робила, сьогодні вирішила трішки порушити правила та вимоги керівництва. Адже бачила, що чоловікові справді кепсько на душі: може вона зможе хоч трішки підняти йому настрій і допоможе забути ту дівчину, яка пішла з його життя…

Вона швиденько принесла й собі кави, присіла поряд. Звернула увагу, що чоловік до тістечка навіть не доторкнувся.

– Мене звати Назар.

– А я Вероніка. Не смакує тістечко?

Назар посміхнувся. Уникнув відповіді на запитання і запитав сам:

– І що, кажете, нічого-нічого смачнішого за це тістечко в житті не куштували?

– Ні. І шкода, що ви відмовляєтесь поласувати. Так і не дізнаєтесь смак справжнього щастя та насолоди…

– Ого-го… Яке порівняння! Я зворушений. Що ж, не можу вам відмовити, хоча б тому, що ви, Вероніко, дуже добра, безпосередня й щира…

Назар з’їв тістечко. Запив кавою. Великого захвату Вероніка не побачила, хоча й очікувала.

– Справді смачно, – скупо поділився враженнями Назар.

– Це тістечко кондитер із цукерні готує за дуже давнім і утаємниченим рецептом…

– Ось як… Цікаво!

Вероніці здалось, що Назар насміхається із її безпосередності, тому змінила тему розмови:

– Та що я все про тістечка?.. Краще скажіть, чому ж від такого галантного та симпатичного чоловіка пішла дівчина? Вам зараз погано і неприємно, тому краще виговоритись незнайомій людині, тобто мені, аніж носити усе в собі.

Назар навіть зрадів, що Вероніка припинила співати оду бісквітному тістечку з вершками.

– Все дуже просто і банально: зустріла іншого чоловіка. Заможного, пихатого стариганя. Гроші в наш час роблять дива: заради них молоді дівчата легко переступають через гордість, через власні емоції та почуття інших… Але, знаєте, я тепер сумніваюсь, чи кохав її по-справжньому. Просто зараз мені боляче і образливо… Але більше за те, що я незаможний і не пихатий…

– Тю, дурниці, – запротестувала Вероніка. – Навіть не вимріюйте багатство і гроші – вони псують людей. Зрештою, ви не схожі на безхатька чи бідняка, маєте гарний вигляд. Впевнена, займаєтесь улюбленою справою і на життя вам точно вистачає…

– Ви так кажете?…

– Угу…

– Можливо, ви маєте рацію… Адже кожен має рівно стільки, скільки може витратити…

До кав’ярні зайшла компанія студентів, і Вероніка змушена була розпрощатись із новим знайомим. На прощання повторила:

– Якщо ви не кохали, то швидко усе забудете. І про дурниці не думайте. Кожному своє…

Усі наступні дні Вероніка виглядала Назара: а раптом знову прийде на каву? Їй дуже сподобався чоловік: такий незвичайний, не такий, як інші, якийсь… Інший, одним словом… Загадковий… Дівчина ніби відчувала, що щось таки він не договорив, не доказав їй… Але Назар не приходив. Тому Вероніка продовжувала насолоджуватись прохолодними осінніми ранками, улюбленими тістечками з цукерні та не менш улюбленою роботою… Одним словом, робила усе, що завжди, але тепер із думками про Назара.

***

Назар з’явився аж через тиждень. Був бадьорий та веселий.

– Забули про дівчину? – найперше запитала не менш втішена Вероніка.

– Відразу забув. Як тільки з вами розпрощався… А потім усе думав про вас, тільки про вас… Вагався…

– Щодо чого?

– Чи казати вам про це… І чи зізнатись в дечому…

– Мабуть, побороли вагання, якщо прийшли.

– Так… Відпросіться хоча б на півгодини. Хочу вам дещо показати.

***

Назар вів Вероніку до цукерні. Впевненими кроками і мовчки. Зайшов до середини.

“Невже хоче пригостити мене тістечками?” – подумала дівчина. Але швидко зрозуміла, що справа в чомусь іншому…

Продавчиня змовницьки посміхнулась спершу Назарові, а потім Вероніці. Назар взяв руку дівчини у свою.

– Ходімо, – і повів її вглиб залу, туди, де мали б бути власне кухня і кондитерська, у яких випікали тістечка та готували інші солодощі.

Здивована дівчина мовчки крокувала поряд. Не забирала своєї руки з його міцної й гарячої… Вони зайшли до просторої зали з печами, різноманітними посудинами та формами, де працювали кондитери. Пахло шоколадом та мармеладом, а ще – ваніллю і корицею…

– Ось тут я працюю, – Назар минав величезні казани, у яких булькав-кипів шоколад, вітався з людьми у білих халатах, які чаклували над цукерками – справжніми витворами мистецтва. Підійшов до просторого білого столу. На столі лежали тістечка… Її улюблені тістечка… Було їх дуже багато… Декілька десятків, а може, й усі сто… У Вероніки відбрало мову…

sponge cakes

– Я кондитер. І саме я випікаю ваші улюблені тістечка.

– Це неймовірно! – вражена дівчина не знаходила потрібних слів…

– Це доля… Я довго думав, тому й не з’являвся впродовж усього тижня. Ще колись, давно, як тільки відчинилась цукерня, я вирішив, що секрет приготування тістечок зможу відкрити лише одній людині – коханій, найближчій, найдорожчій… І хоча це може здатися безумством, адже ми практично незнайомі, але цією людиною є саме ви, Вероніко… Тому зараз ми тут, тому я й привів… тебе… сюди!

– Я сплю… – тихо прошепотіла Вероніка, а потім сміливо повернулась до Назара, ніжно, але міцно обійняла його та пристрасно поцілувала в губи. За поцілунком спостерігали кондитери та майстри шоколаду…

***

Кажете, що не вірите у казку…?! Дарма… Казка – це наше життя. Вона завжди поряд… Просто ми не завжди помічаємо її, не завжди знаємо про неї…. Не завжди віримо…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.