Тихе море

sea clodly

Штиль. Спека. Важко вдихнути, повітря обпікає легені. Гарячий вітер дме в море, підштовхуючи пірнути. Водою йдуть брижі. Небо затягло хмарами, що віщували дощ, але це не рятувало від задухи. Напівпорожній дикий пляж: не більше п’ятнадцяти родин і компаній на відтинку довгої смуги узбережжя, яке прилягає до автомобільної «стоянки». Люди намагаються триматися якомога ближче до машин – час такий. Жодних хачапурі, самси, гарячої кукурудзи та новомодних самосів. Дрібна колюча галька, що обпікає шкіру, усіяна різнорозмірними недопалками. Намагаюся не звертати на них увагу, й ті зливаються із загальною картиною. Уперше за багато років не доводиться виборювати клаптик землі, щоб розстелити рушника. У воді плескаються діти. У кожного свої думки, ніхто ні на кого не зважає. Лунає вереск, регіт і лайка, які відносить вдаль вітер. Поривом він підхоплює широкополий капелюх і здуває в море, дитина кидається навздогін, але не встигає, і той за лічені секунди намокає. Приїхала галаслива сім’я вірмен. Розклалися, почали накачувати матрац, розкладати намети.

– Погода нє для матраса, – немов би ненароком зауважує чоловік, що відпочиває поруч. Батько родини лише обвів того похмурим поглядом. Не нарвався на «нє твойо дєло» – вже добре.

Матрац таки надули та спустили на водну гладь. День наближався до вечора. Залізеш бува у воду, відпливеш трохи, а повернутися до берега важко: хвиль нема, але вітер в обличчя заважає плисти, не дає вільно вдихнути. І виходити з води не хочеться: душно, а волосся на тілі миттєво стає дибки, мов хутро кота, коли той бачить собаку. Тут вже або знемагай на сонці, або ж сиди у воді. Попри відпочиваючих пронісся мотоцикл із напівпорожнім бананом, попрямувавши в бік міського пляжу.

Кричу на дітей, аби виходили на сушу, щойно побачила сині губи.

– Ще бодай хвильку, – благають вони, але я непохитна.

Віддалено вихоплюю жіночий вереск й одразу відмахуюсь: знову чоловіки тягнуть у море, що здається прохолодним, розігрітих дівчат. Закутую дітей у рушники, даю пляшку з водою. Галас не припиняється, зриваючись на нестямні хрипи. Підводжуся на ноги, вдивляюся в море. Тепер вже в жіночому голосі чітко прослуховуються панічні нотки.

– Здається, хтось тоне, – кажу вголос, не надто голосно, боюся помилитися.

Усі спостерігають, як декілька чоловіків кидаються рятувати бідолаху. Та розмахує руками, пручається, неспроможна щось пояснити, невиразно завиває російською мовою з вірменським акцентом. Нарешті стає зрозуміло, що в море віднесло дітей, які сиділи на матраці. Коли жінка покликала на допомогу, він ще плавав недалеко від берега, але поки з’ясовували у чому річ, вітер відносив його якнайдалі. Хмари поступово розсіювалися. Сонце несамовито світило в очі, не бажаючи миритися з тим, що незабаром треба йти на відпочинок. На матраці тулилися шестирічний хлопчик і трьохрічна дівчинка. Викликали рятувальників, але ті квапилися зі швидкістю невідкладної допомоги, що їде на виклик за інфарктом і прибуває, коли рятувати вже нема кого.

Люди стояли на березі в нервовому очікувані. Жінка зайшла у воду й галасувала, хапаючись за голову. Матрац поступово зник з поля зору. Більше нікого не приваблювало тепле тихе море. Відпочиваючі безрезультатно визирали рятувальників. Кілька чоловіків заледве припливли назад і впали на гальку, не звертаючи уваги на її температуру. За годину витягли з води батька дітей, який уперто намагався до них доплисти. Люди відклали у бік свої канапки, пиво та помідори з вареними яйцями. Неможливо було зробити ковток води, не те, що запихатися провіантом.

Повз нас пропливав самотній парусник, чоловіки, які залишилися в морі, примудрилися його перехопити та відправити слідом за віднесеними. Але вітер, то збивав його, не дозволяючи піднятися, то спрямовував у зворотній бік, проте той відчайдушно намагався не загубити напрямок, в якому віддалялися діти. Один із відпочиваючих використовував камеру з зумом, аби, допоки це було можливо, тримати всіх у курсі розвитку подій, але це тривало недовго.

Катер прибув за годину й одразу попрямував у відкрите море. Разом із ним до пляжу під’їхали представники рятувальної служби з якимись папірчиками. Пошуки тривали півгодини. Навздогін катеру було відправлено водний мотоцикл, що розбризкував фонтанами воду та створював невеликі хвилі на спокійній воді.

Похмурі думки самі собою заповняли голову, хоч люди все ще намагалися заспокоїти жінку. Скільки потрібно часу дитині, аби опинившись без дорослих далеко від берега запанікувати та зісковзнути у воду? Годинник цокав. З того часу, як пролунав крик, минуло дві години. Ніхто не їхав додому, хотіли дочекатися, поки викличуть водолазів або ж стати свідками хепіенду. Відпочинок було зіпсовано, але на дворі розпогодилося. Над головами височіло блакитне небо, вітер стих, сонце, що швидко опускалося, залишало на воді виблискуючу золотом стежку, так і кортіло пробігтися нею вдаль, ближче до обрію.

Нарешті з’явився водний мотоцикл, що прямував до берегу. Люди завмерли, навіть жінка, яка щойно лежала у воді, підскочила на ноги й притихла. Підпливши ближче, той почав виробляти фортеля, розбризкуючи воду, щоб розважити присутніх.

– Дєтєй нашлі! – заявив водій привселюдно. – Скоро іх прівєзут на катєрє.

Натовп, наче в сльозливій мелодрамі, вибухнув оплесками, забувши, що рятувальників очікували цілу годину. Минуло ще довгих п’ятнадцять хвилин, перш ніж привезли малечу. Жінка знову забилася в істериці та знесилена впала у воду. Дівчинка, здавалося, не розуміла, чого це довкола них зібралося стільки люду та всі з полегшенням посміхаються. Хлопчину родичі стисли в обіймах, але він не реагував, руки безпорадно звисали уздовж тіла.

– Мамо, їх сваритимуть? – спитала мене донька.

– Ні, кицько, їх цілуватимуть і дякуватимуть Господу чи в кого вони там вірять!

– Спасиба, спасиба! – кричав татко родини.

Трохи відійшовши у бік, замислився й, повернувшись, запитав:

– А матрас гиде?

За якийсь час приплив човен, та їм повернули здутий матрац.

Пролунало виття сирен: прибула швидка. Пляжем поширився стійкий запах корвалолу. По-доброму, варто було б усім накрапати. Частина відпочиваючих роз’їхалася, ще частина почала надолужувати згаяне в морі. Медсестра наблизилася до краю берега, роззулася, зняла шкарпетки, закатала білі штани до колін і намочила ноги. Я подумала, що ті діти тепер і близько до води не підійдуть, принаймні, у найближчий рік. Зібрала речі й попрямувала до авта. Озирнулася, аби ще раз поглянути на сонце, що сідало, і побачила, як хлопчисько-мандрівник обережно зайшов у море та кілька разів бадьоро занурився.

матрас

2 коментарі

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.