У дорозі

autostop

Я чекала дзвінка, і чекання це змушувало бути щомиті наелектризовано-готовою. Телефон озвався пізно ввечері, пообіцяв мені притулок — і я вирушила.

Незважаючи на жваву трасу, за містом дихалося легше, автівки шуміли у такт цвіркунам, усі звуки й навіть запахи поєднувалися майже органічно. Покоцаний фольксваґен почав гальмувати і тулитися до узбіччя, проїхав дуже близько біля мене — і вітерець здув з мене такі роздуми.

У салоні грало “Running to the edge of the world”.

— Як влучно, дядьку, хороша музика.

Водій тільки всміхнувсь у кошлаті вуса. Старенька машина раз у раз здригалася на вибоїнах, постукувала, скаржилася, а дорога тим часом рівномірно, але гучно текла під колесами, як гірська річка.

Я вийшла на трасі перед поворотом на Золочів і попрямувала до заправки, сподіваючись упіймати там наступне авто. Як на зло, усі були зі львівськими номерами — на такому далеко не заїдеш. До кожної машини підходив якийсь хлопець, перекидався кількома словами з водієм і розчаровано відходив. Поки на заправці не було машин, він то пританцьовував, то наспівував, то грав на губній гармоніці — і знову зазирав у віконце до водія. Після восьмої невдачі хлопець попрямував до мене. Високий, худорлявий; з наплічником і каріматом — такий самий подорожній.

— Куди тобі? — кинув він. Не привітався і не спитав імені — бо кому це треба на трасі?

— До Вінниці їду.

— А що тобі там?

— Військовий шпиталь.

— Ти медик, — констатував хлопець. — Чого  виїхала проти ночі? Ще й сама…

— Так вийшло. А ти звідки і куди прямуєш?

— Додому. Поїду-но я з тобою до Вінниці, не проти? Тобі безпечніше буде в компанії.

Я нічого не відповіла, і хлопчина зрозумів це як згоду. Через кілька хвилин ми разом сіли в наступне авто. Цей водій також, на щастя, виявився мовчазним.

Мій супутник став наспівувати щось білоруською, і я вловила тільки: «Напілісь быкі, скачуць па краіне, топчуць ручнікі капытамі ў гліне…» За вікном мерехтіли вогні далеких містечок, і часом їх не можна було відрізнити від зірок.

Ми  вийшли під Хмельницьким на пустісіньку трасу.

— А ти досвідчений в автостопі, правда?

— Так. «Дорога — мой дом», — хлопець промугикав слова з пісні.

— Видно, отримуєш задоволення від цього, — зазирнула я йому в очі.

— А ти не на мене дивись, а на трасу. З часом відчуєш.

Вдалині видніло місто, і позаду нас сходило сонце. Довжелезні тіні лягли на трасу, що тягнулася кудись до кінця світу. І наші тіні — з нею.

При дорозі росла яблуня-дичка. Ми зірвали кілька яблук і сіли їх їсти просто на трасі — почасти тому, що трава на узбіччі була мокра від роси, а карімат розкручувати не хотілося, а почасти тому, що на ледь нагрітому сонцем асфальті таки добре сиділося.

Мій супутник, жбурнувши качан від яблука далеко у траву, поклав обидві долоні на дорогу — і я зробила те саме. Траса ледь відчутно вібрувала, здавалося, ця вібрація через долоні передавалася і далі по тілу. Я впіймала себе на тому, що подумки просила щасливої дороги нам на сьогодні. Цікаво, хлопець думав про те саме? Хто його навчив любити дорогу?

Тим часом він, струсивши з себе задумливість, підкочував джинси до колін. Уся шкіра на ногах була вкрита шрамами — не такими, як від опіків чи порізів.

— Де ти це заробив?

— На Грушевського.

У моїх думках слайдами спалахувала минула зима, картинки змінювалися все швидше — і я не могла виокремити хоча б один цілісний спогад, але мені почало здаватися, що цього хлопця я пам’ятаю.

grushevskogo

Далі ми мовчали весь час. Нас підібрав далекобійник і довіз до Вінниці. Хлопець вклонився дорозі, і я разом з ним. Потім він мовчки повернувся і пішов узбіччям. На дорозі не прощаються.

Ірина Коцюбинська

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.