Вчора повернеться Завтра

blind

Кажуть: діти Боже благословення для батьків, а хто їх немає — той є нещасливий. Олесині батьки, як і сама Олеся, були щасливою сім’єю. Вона — єдина донька у батьків: красива, розумна, та ще й дотепна до розмов, з-поміж інших дівчат у селі, завжди залишалася улюбленицею майже в усіх хлопців. Подейкували, що дівчина напувала їх відваром якогось зілля. Дехто навіть прохав поділитися рецептом, а хтось наслати чари, аби назавжди відбити у неї пристрасть до чоловічої статі.

Не знала і не відала Олеся, що з часом може статися те про що попереджали. Одного дня, хлопці, як один не тільки перестали заходжати до неї, а й заглядати на подвір’я. Навіть Андрій, якого кохала, зник кудись. І саме в той час, коли під її серцем почало битись ще одне – дитяче. Дівчина не хотіла спочатку говорити про це своїм батькам, та коли зрозуміла, що приховувати таємницю немає сенсу — зізналася. Мама з татом, приголомшені несподіваною звісткою доньки, після нічної бесіди, вирішили не принижувати доньку перед людьми, бо поповнення, на яке очікували, не кожному посилається відразу. Батьки Андрія виправдовували свого сина, натомість Олесю скрізь і всюди лихословили. Ніякої правди дівчина не могла докопатися після народження сина, який нічим не відрізнявся від свого татуся. Маленький Ігор більшість спав — нагадував про себе час від часу.

Огорнутий ніжністю і ласкою неньки, дідуся з бабусею, зростав, набирався сил. Олеся надіялась: її синочок не буде таким, як його татусь, коли виросте, – любитиме свою дружину, не ховатиметься від неї. Найбільше за все хотіла, аби він став творчою людиною: художником, чи поетом. Бо сама колись любила малювати, а любов до книг — плекала досі.

Та не сталося так, як мріялось. За три тижні після народження Ігоря, Олеся помітила, що він не звертає увагу на неї, іграшки, які висіли над колискою. Гіркі передчуття справдилися під час медичного огляду, але вони не були остаточними. За порадою лікарів, дитину в лікарню повезла через півтора місяці. Дитячий окуліст, не приховуючи повідомив: малюк народився незрячим.

Додому поверталася прибита горем. «Що і, як далі буде? Невже це правда?» — запитувала себе щоразу, переконуючись у правдивості лікарів. Малюк чув рідні голоси, та на жаль, не бачив тих, хто його кликав, не реагував на світло. Він одразу жив у двох світах: реальному і в світі, де єдиним кольором був чорний.

Про незрячого хлопчика в селі почали говорити, як про справжнє нещастя. Мало хто співчував – більшість сторонилися Олесю, її батьків, а також малого. А дитина тим часом росла розумною і творчою, як мріяла ненька. Хоча природа обділила його можливістю бачити, зате Господь наділив великою пам’яттю. Ігорок дуже любив слухати радіо, переспівувати пісні; в свої шість, разом із мамою, пробував складати власні перші віршики. Він ніколи не бачив сонця, але не писати про нього, про пташенят, хмарки, дерева не міг. Олеся не помітила, як сама в собі відкрила хист до поезії, ставши для сина його ж очима.

Слава про дивного хлопчика, згодом розійшлася за межі села. Лікарі кращого не обіцяли, а от визнання серед людей його товариства – гарантували. Одного вечора, сидячи на дивані поруч неньки, Ігорок сказав: « — Найкращий для людини зір — внутрішній, духовний. Людина, що володіє ним, також є щасливою». Роздумуючи над словами сина, Олеся зрозуміла: Бог не просто послав їй незрячу дитину, а, щоб через неї допомогти їй самій змінитися, усвідомити забуті помилки. В молитвах до Бога просила пробачити її налагодити стосунки з людьми, які не хотіли з нею стрічатися.

Відповіді з небес не забарилися. Деякі односельчани першими почали просити прощення, інші зізнаватися, що не ладнали з нею за проханням матері Андрія, яка не збиралася миритися. Дізнавшись, що її зрадили однодумці, через місяць, продавши оселю, вона разом із сім’єю, виїхала у місто. Хлопчина заспокоював маму, як міг: обіймав, цілував, а сам хвилювався за неї. Він вірив, що коли не рідний тато повернеться до них, то інший обов’язково полюбить, а може подарує йому ще й братика.

За вісім років свого життя, Ігор так призвичаївся до буденних справ, що нічим не відрізнявся від інших дітей: до дрібниці знав розміщення меблів у кімнатах, посуди на кухні, навіть одяг розрізняв на дотик; не помиляючись, вірно і вільно переміщувався на подвір’ї.

Якось під час сніданку Ігор повідомив мамі, що до них повернеться татко.

— Але ж ти його не бачив і не знаєш, – хотіла заперечити.

— Татко сам сказав, що повернеться, і, сьогодні, – настояв малий.

Дитячій фантазії, якої було в хлопчини понад міру, не хотіла вірити. Мало, що може приснитися. Довіривши сина його друзям, які ніколи не забували про нього, пішла допомагати батькам на городі. А дітлахи, взявши Ігорка за руки, повели на сільські пагорби. Хлопчина тут бував не раз. Сидячи з рідними, любив слухати вечір, але, щоб гратися?…. Він не хотів відмовляти друзям побігати з ними, та з-за умови, що вони наглядатимуть за ним. Хлопці погодилися, але розважившись грою, не помітили, як Ігоря не стало – наче крізь землю провалився. Тільки через кілька хвилин помітили на руках чоловіка, що підіймався до них на пагорб. На щастя хлопчина був живий. Тримаючись за шию незнайомця, навіть усміхався. Дітлахи погодилися показати дім у якому жив їх товариш.

Андрій ще здалеку побачив знайоме подвір’я, зрозумів: дитина, яку тримав на руках, була його сином. Саме він урятував його від падіння, дивом зловивши в самі руки.

З болем у серці постукав в двері. Коли вийшла Олеся, відразу зізнався, що їхав до неї. За вісім років забув дорогу, але згадати її, допоміг їхній син. Його мати, яка нещодавно померла, просила пробачити її, а його повернутися до дружини — Олесі.

— Я любив тебе, а зараз люблю ще більше. Давай одружимося! — запропонував увечері, коли на небі почали загорятися зорі.

То була ще одна щаслива мить, яку не можливо було забути, а збагнути можна — тільки серцем.

Олег Погинайко

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.