Віра без віри

hlib

Сільський запилюжений автобус набитий до стелі нарешті з гуркотом рушив за маршрутом. До Осторожан їхати хвилин сорок — повідомили в касі. Люди вмощувалися зручніше, перемовлялися й обмінювалися новинами. Віра досі не розуміла, навіщо вона їде в це Богом забуте місце. Дорога побита вибоїнами, хащі з обох боків, ніби в глушину якусь везли. Добротна тітка-попутниця зловивши жінчин погляд розсміялася.

— Ви видно нетутешня, бо з таким переляком дивитися. Не бійтесь, село у нас славне, це просто зараз там по головній дорозі ремонт, тому об’їжджаємо цією. Її навіть на карті немає, хоча бачте ж сошейна. А ви до когось у гості чи у справах в Осторожани?

— У справах, — відповіла сухо.

— До баби Мотрони, мабуть, — не вмовкала балакуча тітка.

— Та чого ви на весь автобус репетуєте? — ніби застукана на гарячому знітилася Віра, — кому яке діло, до кого я їду?

— Та не сердься, чого ти, тут пів автобуса до неї їде. А я живу поруч, проведу тебе, покажу. У неї знаєш черга-а-а, людей звідусіль сила-силенна, мо й переночувати треба буде, то в мене зупинишся, як захочеш. А то я можу зараз Мотроні подзвонити й займу тобі чергу, якщо треба?

«Д-а-а-а, продвинута яка бабка-ворожка, — посміхнулася про себе, а вголос відповіла, — та не зручно якось, самі ж кажете людей он скільки, кожен же їде зі своїми проблемами, не варто. Черга то й черга».

— Ну тобі видніше, — тітка дістала пиріжок розміром із підошву доброго чобота і стала смачно наминати, ні на кого не звертаючи увагу.

Віра притулилася лобом до скла й чим далі їхала, тим більше хотілося вийти й повернутися додому. Не вірила, що вона — така освічена й сучасна жінка їде до якоїсь там ворожки. Та й хіба то вона їхала? То відчай її вів. Якщо своїм розумом і логічним мисленням не знайшла відповідей на свої муки серця, то, може, хоч якісь вищі сили їй допоможуть.

Чортівня якась, містика! Вона завжди скептично ставилася до таких розповідей про ворожіння, екстрасенсів і тому подібне, вважала людей, які звертаються до подібного роду шарлатанів, темними й нерозумними. А сама? Готова була зараз усе віддати, до будь-кого іти, щоб лиш заспокоїти своє серце і знайти відповідь, як жити далі.

Раніше Віра завжди знала, що буде далі у її житті. Цілеспрямована й успішна, вміла планувати свій час, не боялася загадувати на майбутнє, бо не вірила ні у які забобони й перестороги. І чоловіка такого зустріла, як сама. Після одруження були неймовірно щасливі. Працювали і мріяли разом, планували й досягали всього, чого хотіли. Обоє успішні і вродливі, молоді й закохані. Усе вдавалося й у роботі, й у сім´ї. Кар’єра, дім, діти, авто розкішне, відпочинок, кохання і злагода панували в родині. Десять років сімейного життя злетіли, як один день. Одного не помічала Віра — неймовірної заздрості. Не один раз їй і мама вказувала на недобрі погляди подруг-знайомих. На це Віра лише відповідала — де щастя водиться, там заздрість родиться. Вона ж вважала, що заздрити щасливим людям не тільки безглуздо, але і шкідливо — їхнє щастя від цього не зменшиться, а своє можна пропустити. Для них невідоме було це почуття. Чужі успіхи лише надихали й були стимулом для своїх нових висот. Але ж не всі такі…

Віра досі не могла пояснити, що трапилося у їхній родині. Було таке відчуття, ніби з того міцного й добротного будинку, який вони з Іваном будували стільки років, хтось витягнув найнижчу цеглинку і все почало валитися. Усе пішло шкереберть, як не намагалися вони стримати ту невідворотну силу. Тепер обоє гріли зранені душі на попелищі свого щастя. Після розлучення не спілкувалися взагалі. Не могли бачити одне одного. Бо почуття нікуди не зникли. Але разом бути не могли більше. Мучилися і страждали. Переживали й діти. Вони ще більше не розуміли, чому батьки, які так кохають одне одного, які були для них взірцем усьому — не разом… складно було щось відповісти, бо батьки й самі не знали чому так.

На горизонті показалися перші хати. Народ оживився. Червонощока Ганна-попутниця прокинулася і струснувши Віру під бік підморгнула:

— От і приїхали, не тужи, чого ти? Вже на місці скоро будемо. Мотря нікого без допомоги не відпускає. Поїдеш у свій город, як новенька. А то очі потухші-потухші. Не тужи, дівонька. Давай будемо до виходу пробиратися. Бери он мій кошик і клуночок, а я клумак на плечі та й підемо.

Віра навіть не обурювалася, слухняно взяла манатки тітки й рушила слідом. Нарешті довгоочікуваний ковток повітря. Аж голова запаморочилася від такої їзди.

— Тут близько уже, — тітка завдала на плечі клумак і, мов командир, наказала всім, хто зійшов на зупинці, — хто до Мотрони — за мною!

Більше десятка людей рушило за ними. «Хм, дійсно чимало людей до неї їдуть…» Швидше цікавість, ніж будь-що інше вело жінку до цієї невідомої таємничої Мотрони, про яку так багато нарозказували їй. Дізналася зовсім випадково про цю ворожку-цілительку.

Якось в обідню перерву забігла до них у гості колишня їхня працівниця, а нині уже пенсіонерка Майя Іллівна. Дуже інтелігентна, авторитетна й розумна жінка. Віра її поважала й часто прислухалася до її життєвої мудрої позиції.

— Ви ніби аж помолодшали, Майю, відколи на пенсії, — розсипалися в компліментах дівчата. — Як вам відпочивається? За нами не скучаєте? Як діти? Онуки?

— Ой, дівчаточка, не маю часу скучати! Онучатка, синові дітки, ростуть. Ми ж зараз із дідом ще одну онучечку чекаємо, у доньки нарешті довгоочікуване дитя буде! Ми такі раді!

— Донька заміж вийшла вдруге?

— Та ні! Дякувати Богу й Мотроні, — Майя Іллівна перехрестилася тричі на портрет Президента, що висів на стіні, — помирилися вони з чоловіком, зберегли сім´ю й от тепер таке щастя!

— Нічого собі, після всіх тих скандалів і проблем змогли ще й помиритися?

— Так, уявіть собі!

Віра краєм вуха слухала розповідь Майї Іллівни, бо вкрай потрібно було завершити шматок роботи. Але розуміла, про що мова, бо знала історію з перших вуст.

— Так от, порадили мені їх звозити в ті Острожани, — продовжувала Майя, — бо уже хоч не хоч, повіриш у нечисту силу, що колотила між нашими дітьми. Що не день, то скандал на порожньому місці. Мов позакладало обом вуха й душі!!! Таке було! Сіли вони в авто, не розмовляють одне з одним, заяву ж уже подали на розлучення, але їдуть. Бо ж, чортяки, люблять одне одного, але ж горді такі обоє! Приїжджають до тієї Мотрони, а вона на поріг стала, навіть їх у хату не пустила, подивилася в очі та й каже: «Їдьте, мої голуб’яточка, на базар, знайдете там чорного півня, купите та і привезете мені, а там побачимо, що з вами робити.» Вони на той базар, а що робити в таку далечінь їхали? Ходять базаром, злі такі. Де ж того півня та ще й чорного шукати?! І раптом — є. Дідок якийсь продає. Купили того півня, везуть Мотроні. Баба їх рядком посадила, нічого не питала, не казала, півнем тим над ними поводила, молитви якісь почитала, тицьнула їм того півня й додому відправила. Сіли мої Наталка з Ігорем, їдуть додому і сміються, мовляв, оце точно наш шлюб врятує. Отак посміялися, пожартували й вирішили навіть не розповідати нікому, щоб не насміхалися. Приїжджають додому, а півень той здох, щоб ви розуміли. Пішли вони, півня закопали тихо. І що ви думаєте? Ніби закопали з тим півнем усі свої проблеми! І досі живуть, як молодята в медовий місяць! Я вам кажу! Не смійтеся!

Дівчата аж заходилися від емоційної розповіді Іллівни й від того, як уявили увесь обряд із півнем.

— Вірте не вірте, але я вам усе, як було розповіла. І хто його знає, може то дійсно зурочив хто чи поробив на них, але, тьху-тьху-тьху! Живуть же? Й от дитятко чекають! П’ятнадцять років не було, а тут!

Після чаювання Майя Іллівна розпрощалася, зібралася йти й попросила Віру її провести.

— Як ти, моя дорога? — турботливо заглянула в очі, бо знала про проблеми.

— Навіть не знаю, що відповісти, — Віра зітхнула.

— Послухай мене, я тобі поганого не порадила б ніколи. Поїдь і ти в Острожани. Допоможе чи ні, але точно не зашкодить. Знаю, знаю! І я так само ніколи не вірила, але ж бачиш, як у нас вийшло. А, може, і в тебе ще все зростеться, ну?

— Дав би Бог, дав би Бог…

На подвір’ї Мотрони зо три десятки людей чекали своєї черги. Звичайна сільська побілена хатина з високими мальвами попід тин нічим не скидалася на якусь мольфарську обрядівню. Віра сіла на ослоні й собі стала чекати. Слухала розмови людей, про те, що грошей баба не бере, що декому каже приїжджати знову і знову, а декого й не приймає зовсім із лише їй зрозумілих причин. Чим ближче була її черга, таке хвилювання охоплювало. Пропустила одну жінку з дитиною, потім ще хворого чоловіка на милицях, потім ще одну жінку. Раптом двері прочинилися й на порозі стала немолода миловидна жінка, підв’язана хусткою на сільський манер, у фартусі, ніби зібралася собі поратися по господарству звичайна сільська бабця. Привіталася й дивлячись на жінку сказала:

— Ну, що ж ти не заходиш, Віро без віри? Сама ж себе й боїшся, ходи за мною.

Віра здивувалася, але пішла за бабою.

— Звідки ви моє ім’я знаєте чи просто вгадали? — запитала, поставивши на стіл хліб і хустинку, які взяла із собою, як учила Іллівна.

— Нічого в нашому житті не буває просто, — відповіла Мотрона й почала молитися до образів на стіні. Після молитви показала рукою жінці на стілець. — Сідай сюди. Чого ж ти прийшла, Віро без віри, коли не віриш у мою силу?

А далі віра вухам своїм не вірила від почутого, адже ніколи й нікому не розповідала про те, що знали лише вона з Іваном і що дійсно трапилося у їхньому житті. Мотрона розповідала так, ніби у воду дивилася.

— Заздрість чорна зруйнувала вашу родину, жінка, яка вхожа була у ваш дім принесла й поклала тих чотири ножі спутані червоними нитками на ваш поріг. То було й на тебе, і на нього, і на діток ваших двох. Але ж чоловік твій узяв ті ножі й тим самим взяв увесь удар на себе, бо у нього найслабша аура виявилася. А тепер мучиться сам і вас мучить своєю хворобою. І ніхто й нічого не допоможе йому, поки він сам не захоче цього. Питиме безпробудно поки не залишиться без сорочки останньої. А ти не мучся, не рви душу виною. Бо ти ні в чому не винна перед Богом і тим паче перед своїм колишнім чоловіком.

Мов загіпнотизована Віра слухала Мотрону, усі її заговори й молитви, пила якусь воду, спльовувала хрестилася, дула на свічки — робила все, чого вимагала баба. А свідомість мучило одне запитання — як це все пояснити? На прощання Мотрона обійняла жінку й дала окрайчик якогось сухарика.

— Тримай ось, він ще прийде до тебе, то відай йому. Але перед тим добре подумай — чи готова ти до боротьби за нього? Чи готова вирвати його з лап диявола, який його тримає? Це буде складно, дуже складно. Але ти зможеш! Я це точно знаю, ти все зможеш. Іди з Богом, Віро, і з вірою!

Наступного дня увечері Іван прийшов до Віри. Тверезий, виголений, у напрасованій останній(!), як він сказав, сорочці. Вони мовчки пили чай без цукру із єдиним сухариком, бо як виявилося в домі не було нічого їстівного. Мовчки дивилися у вічі одне одному. І не знаходили пояснень, як так сталося, що ось вони сидять так близько такі рідні й такі далекі водночас.

— Повір, мені в цьому світі нічого так не потрібно зараз, як віра… — ледь чутно промовив Іван. — Моя Віра…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.