Я люблю тебе, батьку!

fatherdaughter

Так сталося, що Світлана з ранніх літ зростала без батька. Про нього ненька ніколи не розповідала. Та й сама не хотіла розпитувати її, бо вважала: коли за дев’ятнадцять років він ні не згадав про неї, не поцікавився навіть листі, то вона йому не потрібна. Тому, поки не подорослішала, споглядала його – усміхненого і радісногона світлинах. Але з часом, туга за батьком ставала сильнішою, їй хотілося, попри все аби вінповернувся, обійняв, мовив лагідне слово, поцілував…

«А що, коли, сама поринувши з головою в любовні почуття, повторю їх?» – якось зловила себе на думці Світланаі від цього їй стало лячно. Щодня у молитвах вона прохала Святу Небесну Трійцю захистити її, застерегти від необдуманих кроків, які, можливо здійснюватиме, закохавшись.

І це сталося. Сталося в їдальні закладу, в якому навчалася. Довго просила пробачення, не знаючи, як їй вдалося не розминутися у дверях із хлопцем, котрий поспішав на лекції; ніяково допомагала збирати йому розкидані конспекти, зошити, книги; червоніти від сорому і знову перепрошувати. Ярослав навіть був радий неочікуваній зустрічі. Та думати про нову, не поспішав. Але й вона – зустріч, не забарилася. Уже під час лекцій і він, і Світлана помітили, що в метушні та поспіху, випадково обмінялися деякими конспектами. Тож і довелося розшукувати одне одного коридорами та класами. А коли віднайшли, довго сміялися. Так і познайомилися.

Ярослав був особливим хлопцем. Це зрозуміла дівчина відразу – щев їдальні. Інші нагримали б на неї, можливо, сказали б кілька негарних слівець, а він… змовчав, сам попросив пробачення, немов у всьому, що сталося, була його провина. Хоча Світлана знала, що це не так. А коли мовила це, то Ярослав навіть не хотів чути її виправдання, напросився викупити власну провину, щоправда не уточнив, коли і як?

– То, може, зустрінемося, познайомимося ближче? Ми ж обоє студенти! – запропонував після занять.

– Я не проти, – згодилася дівчина.

Розмовляли здебільшого про навчання, майбутні професії. А коли Ярослав вирішив розповістипро своїх батьків, Світлана вирішила того дня поставити три крапки у їхньому спілкуванні. До своїх гуртожитків поверталися разом, пообіцявши одне одному зустрітися знову, а за потреби, допомагати у навчанні.

Дівчина більше не ніяковіла, не звертала уваги на те, що Ярослав був на чотири роки молодшим від неї. Вона давно мріяла зустрічатися з таким, як він. Адже Ярослав був не тільки джентльменом, а й умів уважно вислухати. І не тому, що навчався на психолога, а тому що був особливим.

За період двомісячних зустрічей Світлана все більше починала розуміти: без товариства Ярослава їй ставало сумно; хотілося його бачити щогодини, щохвилини. Вона закохалася в його голос, мову, ямки на щічках, погляд. Уранці не раз доводилося слухати від подруг-однокурсниць: «Ти, що, закохалася?»

– Так, – стверджено відповідала їм, знаючи, що ні від кого неможливо втаїти кохання, коли ти справді закохана. – А що, видно дуже? – поцікавилася.

Подруги засміялися.

– Навіть якби ми не бачили і ти не сказала вдень, то вночі… – Дівчата перезирнулися. – Ти постійно промовляєш його ім’я – ім’я свого Ярослава. Ти ж його любиш, чи не так?

Світлана всміхнулася. Хоч уголос нічого не відповіла, з вигляду її обличчя не важко було дізнатися правду.

У переддень святкування Нового року, перш аніж роз’їхатися на зимові канікули, Світлана зустрівшисьіз Ярославом, зізналася:

– Я сумуватиму за тобою.

– І я, – тримаючи її за руки та дивлячись у вічі, тихо мовив. – Може, поїдеш до мене? Я познайомлю тебе зі своїми батьками, а потім привезу тебе додому.

-Та тож далеко? – налякалася дівчина, знаючи, що Ярослав живе в сусідній області.

– Для любові немає кордонів і відстаней. Адже я люблю тебе.

– І я, – підтвердила, обійнявши його й поцілувавши у вуста.

Зимові канікули пролетіли швидко. І коли настав час знову повертатися на навчання, Світлана не знала, куди себе подіти від радості зустрічі з Ярославом.

– Я не вважаю великою вашу різницю у віці. Краще життя прожити погано, коли знаєш, що тебе ніколи не любили і не любитимуть. А коли Ярослав любить тебе, а ти його, тільки рада буду і благословлю вас, – сказала мати перед від’їздом доньки в обласний центр.

Вони зустрілися, ніби давно не бачилися.

– Дарма, ти не захотіла приїхати до мене на свята. Ти не уявляєш, як з тобою хотіли познайомитися мої батьки, – сповістив Ярослав під час їхньої зустрічі в кав’ярні.

– А мій вік? Вони знають, що я старша від тебе на чотири роки?

– Кохана, для справжньої любові та кохання, не має різниці, хто від кого і на скільки старки старший. Адже ми любимо один одного.

– Так, мій любий. Я також люблю тебе. Я неодмінно приїду до тебе, але влітку. Ти згоден? – Ярослав радо закивав головою. – А ти – до мене. От тільки…

Світлана замовкла, похнюпивши голову.

– Що з тобою? – полохливо запитав Ярослав. – У тебе щось сталося?

– Так. І багато років тому. – Дівчина подивилася в очі своєму коханому, витерла сльози, що несамовито забриніли біля очей.

У розмові вона поділилася своїм душевноим болем, запитаннями, які хвилювали її дуже давно, не приховувала своїх почуттів до батька, якого мріяла хоча б побачити. Ярослав вислухав уважно, погодився допомогти.

– Я хоча й не слідчий, але, думаю, що впораюся.

– Я прохатиму всіх святих, аби вони допомогли тобі, – подякувала.

– Їхня допомога мені не завадить, – усміхаючись, відповів. – У мене є правило: «Дружно – не важко. А нарізно – хоч кинь».

Світлана була безмежно вдячна Ярославові за допомогу. Про це розповіла матері. Почувши таку новину, ненька не знала, що відповісти. Весь вечір плакала, а перед тим, як лягти спати, підійшла до доньки й промовила:

– Я радітиму, якщо твій батько повернеться до нас, нехай через роки. Я прийму його. Адже у тому, що сталося, винуватий не тільки він, а й я.

І вона нарешті розповіла всю правду, яку приховувала довгі роки. Коли закінчила, прошепотіла:

– Пробач мені, рідненька.

– Я не тримаю на вас образи, – обійнявши її, заспокоїла Світлана. – Батько повернеться до нас. Я вірю.

Тієї ж ночі, вона довго не могла заснути. Дивлячись на зорі, згадувала гірку сповідь мами і в уяві малювала образ рідного батька, колись закоханого у неньку. «Чи не побоїться він обійняти мене? А може він залишився таким, як був раніше?»

На лекціях дівчина думками перебувала біля Ярослава. Саме йому планувала переказати вчорашню сповідь матері. Вдруге слухаючи Світлану, Ярослав записував кожну дрібницю у зошит, ставив різні запитання. Пізно ввечері, провівши до дверей її гуртожитку, пообіцявза два-три тижні повідомити хоча б якісь результати свого пошуку.

Дні збігали непомітно швидко. Вже наприкінці січня, запросивши Світлану в їдальню столову закладу, хлопець поділився здобутками. У розмові дівчина жалкувала, що додала йому нових проблем, але Ярослав тільки заспокоював її.

Щодня дівчина з нетерпінням продовжувала чекати нових новин. Та Ярослав чомусь мовчав, став не таким люб’язним, як був. Тільки за три місяці від початку пошуків, натякнув на можливий успіх і завершення справи. Світлана раділа, плакала, обіймаючи його. А він почувався невпевнено, наче боявся її. Причину свого холодного ставлення, обіцяв пояснити дуже скоро. Та перед цим хотів подивитись світлини, на яких був зображений батько Світлани. Дівчина радо показала свій альбом. Переглядаючи його, найдовше затримав свій погляд на молодому чоловікові, якого вона називала татусем.

– Це він! – мовив загадково і так само усміхнувся.

– Ти знайшов його? – розгубилася від неочікуваної радості дівчина.

– І навіть знаю особисто.

Він витягнувши з папки світлину і поставивши її перед Світланою, попрохав порівняти чоловіків. Вдивляючись ущасливі обличчя незнайомої жінки, Ярослава та чоловіка, який стояв поруч, подумки запитувала себе: «Невже? Невже?..»

– Так, це справді він. Твій батько є і моїм. Коли я розповів йому твою історію, помітив, як він почав хвилюватись, уникати мене з мамою. І тільки через три місяці погодився відкрити свою таємницю, показавши деякі знімки, що також є у тебе. Тепер розумієш, ким я є для тебе.

Дівчина не могла повірити у те, що хлопець, якого любила, виявився її рідним братом по батькові.

На прохання Ярослава Світлана погодилася зустрітися з батьком найближчої суботи. Дівчина, як ніколи хвилювалася, хоча поруч був він. Усю дорогу дивилась у вікно потяга, роздумуючи над словами, які мала сказати рідній людині. Ярослав мовчав, розуміючи хвилювання сестри.

Вона не помітила, коли потяг зупинився. Тільки на пероні вокзалу, зустрівшись, із знайомим зі світлини чоловіком, усвідомила: то був він – її батько.

– Я люблю тебе, батьку, люблю! – кинулась у простягнуті обійми, як у дитинстві.

– Я також люблю тебе, донечко. Люблю! – повторив чоловік, міцно притуливши до себе свою рідну дитину.

Тільки в тиші було чути шепіт природи і слів, які неслися до неба з сердець, котрі ніколи не хотіли вже розлучатися.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.