Я не хочу виростати

vyrostaty

Коли мені було 9 років, я прочитала книгу Філіпа Пулмана “Північне Сяйво”. Усього сенсу її я не зрозуміла. Та в той час мені захотілось мати свого Пантелеймона, свою душу, яка б мала форму тваринки. Чомусь, найменше кошеня стало ним. І ще довго засинала з цією м’якою іграшкою, хоч і неживою, але такою рідною. Говорила з нею. Ділилась дитячими проблемами та шукала розради. Чомусь, наразі, я цього не роблю. Хоч минуло усього 5 років, але я вже вважаю це дитячим – говорити з іграшками. Та іноді, все-таки, хочеться знову почати з ними балакати і вірити всім серцем, що вони тобі відповідають.

Коли я була маленька, я не мріяла про багато цяцьок чи купу друзів.  Я хотіла багато книг. Не було нічого ціннішого від книг і улюблені я перечитувала по 20 з надлишком разів. І знаєте, чому я їх так любила? Бо вони збагачували мою уяви, робили її більшою, давали більше простору. І тоді в мене з’являлись вигадані друзі, у формі хмар я бачила, що наступають злі чаклунки, а сама я часто змішувала вигаданий та реальний світи.

Іноді, я і так роблю зараз. Але рідко. Я росту і від мене вимагають пунктуальності, від мене вимагають точності і довершеності. А знаєте, з чим все це пов’язане? З цифрами! Так, як і в “Маленькому Принці” – дорослі люблять цифри. Вони вважають, що чудес не буває, все діє за допомогою логіки, все робиться за якимось законам. А я не хочу вганяти себе в тісні рамки законів, в тісні рамки взагалі! Я не хочу полишати світ фантазій, який не піддається логіці, який неможливо контролювати, який загине у рамках правил та точності… Я не хочу вирости і забути той світ…

Валерія Савотіна

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.