Загублена Муза

Загадкова Муза

Літо впевнено вдиралось в кожну клітинку цього світу: розпікало до божевілля стомлені дерева, скочувалось курявою по траві, манило прохолодністю бузкових вечорів. В такі хвилини Андрій був у творчому застої. Квартира перетворювалась на купу сміття: списані і пошматовані аркуші валялись по підлозі, горами прикрашали стіл. Для нього літо було найгіршим періодом року. Відключаючи телефон, годинами лежав на дивані, мовчки, втупившись в стелю, йому не хотілось нікого бачити і чути. Це літо з нудним присмаком поту було йому бридке, і аж ніяк не надихало на якусь роботу.
Ось уже три дні в голові зріла якась одноманітна фраза, і ні викинути її, ні замінити не мав сили, а тим паче продовжити – думки не шикувались по його команді, а розгублено і безпомічно ледве пересувались у невідомому напрямку. Він списав уже не менше як сто аркушів, намагаючись хоч щось витворити зі своєї розбитої літом, переспраглої душі. І коли здавалось знаходив якусь іскорку, перечитував, і все було не те! Знову клапті літали по кімнаті.
„Як сніг…ці аркуші, як сніг…і мені від них так холодно і хороше. Я – бездара! Ні, я, безперечно, чогось вартий, але це літо!” – при згадці про нього Андрій, скреготнувши зубами, пішов до ванни.

В двері подзвонили.

– Гов, друзяко! Досить ховатись, я знаю, що ти там! Відчиняй! Маю холодне пиво і хороші новини, – почув Андрій за дверима голос свого приятеля Оксена.
– Іду! – на ходу одягаючись, відчиняв. – Привіт!

– Здоров! Давненько не бачились! – блиснув посмішкою Оксен, – о, я бачу ти тут не нудьгуєш. Щось свіженьке? – кивнув на розкидані листки.
– Та де там! Мотлох! – поспішно збивав у корзину свої „витвори” господар. – Не зважай! Ти ж сам знаєш, літо для мене, мов якась кара.
– Знаю, знаю. Тому й прийшов, – відпивши трохи пива, продовжував Оксен, – у мене є гарна пропозиція. Я на декілька днів їду за кордон, справи, розумієш, то хотів оце просити тебе, щоб за моєю дачкою приглянув. Все одно толку мало тут, як я подивлюсь, а там – природа, прохолода, краса! Відпочинеш і мені послугу зробиш, то як згода?

– По руках! – радо погодився Андрій, з полегшенням уявляючи, як спекається цієї жари.

– Так, а ти обіцяй ось що, як там хочеш, але по приїзді у мене вечірка. І всі ми із задоволенням чекатимемо, що ти щось почитаєш новеньке. То як?
– Не можу обіцяти. Криза, кри-за-а! Безриб’я!

– Ну то якраз і рибки половиш, і може яку русалочку зустрінеш, а там дивись і безриб’я закінчиться, – по-змовницьки підморгнув Оксен, залившись грудним сміхом.
– Може… – безнадійно зітхнув Андрій, закриваючи двері за другом.
Ввечері за ним мала приїхати машина, часу залишалось обмаль. Зібравши все необхідне, нашвидкуруч прибравши в кімнаті, Андрій вже думками був у тому бажаному куточку раю.

Будинок з вербами

Будиночок Оксена був і справді в чудовому місці – захований від усіх серед пахучих верб над ставком на маленькому острівці. „Дачка” мала три поверхи і величезну масандру оповиту виноградом. Ці кілька днів, що мав провести Андрій тут, були справжнім дарунком долі. Ніщо не могло порушити ту прозору тишу мальовничого хутірка, хіба перегуки цвіркунів і співи жаб, та легкий ледь відчутний подих вітру. Відмовившись від вечері, Андрій допізна сидів над водою. Слова захлинались від навколишньої краси. Димчата завіса туману поволі спускалась, закриваючи все дрімотою. Душу переповнювали відчуття незрівняної втоми, спокою і бажання.

Андрій повернувся до будинку, зайшов у бібліотеку, і не вмикаючи світла, втопився в лапищах величезного крісла. Місячні косми рівно лягали крізь прочинені двері балкона по всій кімнаті, розпорошуючи срібнострунне дихання ночі і дурманячи своєю незбагненністю. Андрій відпив з високого келиха такого ж п’янкого, як ця ніч, вина. Чекав чогось особливого… Повіки, мов під дією сплячого меду, злипались. Раптом він відчув ЇЇ теплі долоні на своєму волоссі, тепле дихання десь позад себе.
– Хто ти?!?

– Відгадай… – таємнича гостя пройшла повз нього, як тінь, війнувши золотою хвилею кіс. Прозора туніка вільно спадала аж до підлоги, підкреслюючи всі її принади. Вона ледь поворухнулась і крізь легку тканину проступили малесенькі, мов виточені груди, округлі сідниці, тонесенька талія, перехвачена намистинною застібкою, кінець якої губився в м’якому переділі ніг. Прошепотіла словами з його давнього вірша:
– …Озвуся й загублюсь у тиші…не слухай цілуй…

– Звідки ти знаєш? Але ж я нікому не …Ти знайшла мій записник? Хто ти нарешті?

– …я – твоя тінь, очей твоїх душевна синь…

– Господи, що за омана? Як, звідки ти це знаєш?

– …поклич мене в тишу колись опівночі, і я, повагавшись, прийду…

– Іди до мене… – його голос, тремтів, як і тіло, переповнене жагою, кожна клітинка тягнулась до неї. – Іди…

Вона ступила крок, в якому залишила і свій одяг, сіла йому на коліна, мов павутинка – тонесенька і невагома. ЇЇ тіло пахло м’ятою, полином, медом. Усім водночас. Андрій торкнувся її вологих губ, і здалося, задихнувся від поцілунку. Переніс її на килим, не відчував нічого, крім її присутності, її дихання, її… Хотів запам’ятати кожен дотик, кожен рух…

– Хто ти?

– Твоя Муза.

– Не смійся!

Вона почала пестити тоненькими пальцями гладенькі, по-дитячому ніжні його груди, гарячу випуклість поміж ніг. Торкалась свого тіла, перебираючи кожну струночку, все глибше просуваючись у себе. Млоїла його бажанням. Він стояв навколішки, боячись поворухнутись і зігнати ту „мелодію”. Їх голоси зливались у п’янкій знемозі, перекликаючись, як луна.

– …хочу тебе в собі… – її шепіт благально звернувся до нього, а рука вже просувала „його” в глибину тіла.

Її вузенька , розпечена, мов залізо, печера здригалась від його поштовхів, а він усе глибше й глибше занурювався, мов хотів весь утопитись і загубитись там надовго. Вона голосно застогнала. Намагаючись продовжити ту мить якнайдовше, стиснув її до нестями. І відразу ж вона рвучко відштовхнула його тіло обома ногами від себе, Андрій боляче вдарився головою, відлетівши на підлогу, і заревів від ще сильнішого збудження і болю. Схопив її, повернувши до себе спиною, і з дикою швидкістю розпочав нову гру, відчуваючи, що тане і ось-ось розіллється. Вона вирвалась, вдруге позбавляючи його тієї миті. Це явно розважало її і неймовірно розпалювало його. Андрій підкрався до її ніг, пестив, обсмоктуючи і вилизуючи кожну клітинку, поки знов не почув „хочу”. Вона обвила ногами його стан, підіймаючись і сідаючи, мов хвиля на його міць. Відчував, що з цим задоволенням втратить свідомість. Вона боляче кусала його губи, впиваючись нігтями в спину. Все крутилось перед очима з неймовірною швидкістю, останній вибух підступав під горло… Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків…

„Так, так, так”- її жагучі твердження шипіли в його вухах, як сичі. Андрій розплющив очі. Величезний годинник над каміном бив на полудень – так, так, так. Голова тріщала, наче мала розпастись на безліч трісок. Мучила спрага. Випивши одним махом склянку соку, відчув неабияке полегшення.
„Що це було?”- перша думка, яка замаячила в пустій голові. Він схопився, знайшов свій записник, і вибіг у сад. Лежав там у траві, намагаючись прийти до тями.”Може чергові витівки Оксена?” Почав нервово записувати ті дотики, цілунки, зойки…

… – Все крутилось, останній вибух підступав до горла. Андрій закричав і впав на підлогу, виливаючись тисячами тих відзвуків…- Андрій закінчив читати, вичікуючи підвів очі на гостей. В вітальні на якусь мить розгубилась тиша. Одна, дві, п’ять пар рук злились в гучному екстазі одна від одної і від почутого.
– Браво, браво, Андрію! Неперевершено! – нова Оксенова пасія підійшла, чмокнувши його в губи, – Андрію, ти підкорив моє серце і мою цнотливу душу! У мене тост – за жінок! За Андрія! І… за таємниці! На хвилину келихи теж з’єднались.
– Ти просто геній! Я тобі заздрю, перевершив усі мої сподівання! А ще плачеш – криза, криза. Але, признавайся, – як завжди хитромружно підморгнув Оксен, – з ким була та ніч?

І мрійливо насвистуючи, подався до інших. Андрій вийшов на повітря, подумки радіючи за себе. Вирвав травинку, торкався свого обличчя.
– То з ким же була та ніч? – запитав сам себе, і подумки звернувся до неї, продовжуючи незакінчену нею фразу свого вірша. –  Поклич мене в тишу, колись опівночі, і я, повагавшись, прийду…

Анжела Левченко

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.