Казка для дорослих: Звалашений вовк

pertusin

Давно це було. Так давно, що ніхто уже цього й не пам’ятає, а ті, хто знав, уже повмирали. Тож тепер хто його і розбере, чи правда то, чи ні – бо нікого ж при тому не було. Але я так скажу, що все те повинно бути правдою, бо так говорили старі люди. А їм, як не кажи, краще знати. От і дідусь мій, земля йому пухом, коли мені все це оповідав, так говорив: «Я при тім не був, але то чистісінька правда, бо мені це старі люди роз­повідали. А навіщо ж старим людям брехати?»

Отже, слухайте, як воно було на­справді.

Якось один селянин саме у Петрівку поїхав у поле орати толоку. А на той час стояла така спека, було так жарко-прежарко, що він, бідний, поки пройшов кілька борозен, то так вто­мився, що не дай Боже. Іде за сохою, ледь ступає, піт із нього так і ллє.

Аж дивиться, іде до нього вовк. Теж, сердега, від спеки мучиться. Мило йо­му на боках повиступало і слина капає, бо до того ж ще й голодний дуже.

– Чоловіче, – каже, – я твою коби­лу з’їм!

– Ой ні, вовче, підожди вже, поки я доорю, – почав проситися селянин, – то тоді вже й з’їси.

Вовк згодився і став дожидати, поки чоловік закінчить роботу. А щоб дурно на сонці не сидіти або, чого доброго, щоб селянин не обдурив його, то й став вовк тинятися за ним по ріллі.

Чоловік і каже:

– Що ж ти, вовче, хіба вже ніде не знайшов собі поживи, окрім моєї коби­ли? Пішов би куди-небудь в інше місце.

– Так уже Бог дав, чоловіче. Я довго не хотів тебе зобижати, але далі терпіти вже не можу – з голоду здихаю. А тут ще така спека, що далеко й не підеш. Ти ж бачиш, як я спотів, мокрий увесь. А тут ще одна біда – яйця мішають. Теліпаються між ногами, мокрі, аж ка­пає з них. Така досада, взяв би їх та так і відгриз. Та не дістану ж…

– О, вовче, – каже селянин, – ти нічого не робиш, і то вони тобі заважа­ють, а як вони мені набридли. Давно б уже їх відрізав, так боюся, бо можна ж вмерти.

А вовк каже:

– Та ти не бійся, чоловіче, у мене такі ліки є, що враз заросте і затягнеть­ся. Давай ми їх зараз і повідрізуєм – я тобі, а ти мені.

– А чого ж, давай і повідрізуєм. Тільки ж кому вперед різать?

– Та як хочеш, – каже вовк.

– Про мене теж все одно, тільки ж у мене зараз роботи багато. Як, бува, за­хворію, так нікому ж буде робить. А ти, вовче, гулячий, то давай ми тобі і відріжем.

– Та я не проти, – каже вовк, – але ж коли тобі різати будем?

– Думаю, що за тиждень я з усім впораюся, – відповідає чоловік, – тож через тиждень можна й різати.

Вовк і на це згодився. А селянин узяв ніж, нагострив його добре та й вмить відхопив вовкові те, що так йому зава­жало. Вовк аж присів від болю, а далі як чкурнув через ріллю прямо в ліс та за­бився під кущем у яму і просидів там, скрегочучи зубами, аж до наступного вечора.

А чоловік повернувся додому, поду­мав добре та й за голову вхопився. Це ж дав йому вовк тиждень строку, а як пройде тиждень, тоді вже і йому треба різати.

Минув день, минув другий і третій, уже й час наближається. Чоловік хо­дить сумний-сумний, не їсть, не п’є – неначе чортові душу занапастив.

Стане жінка до нього говорити, а він неначе не чує – все про щось своє ду­має. І слова від нього не допитаєшся. Вона і здогадалась, що тут щось не так. Причепилася до нього не на жарт та й не відстає:

– Що з тобою, чоловіче? Чи не занедужав? Чи горе в тебе яке, що ти ходиш, як несамовитий? Чого ж ти мовчиш, може б, я до ворожки сходила чи попа покликала, щоб молебень відправив?

– Та нічого, жінко, – відповідає, – це я так… Щось мені нездоровиться…

– Та що ж у тебе болить? Давай я ба­бу Горпину покличу, нехай пошепче. Або сам до неї піди.

– Нічого я не хочу!

Довго він не признавався жінці, а далі говорить:

– Сказати по правді, боюсь я, жінко, у поле їхати!

– Чого?

– Та відрізав я вовкові яйця, а завт­ра черга мені різать.

– Тю, дурний! І хто тебе нарозумив на таку справу? Навіщо ж ти мені такий

здався?! Що ж ти думав своєю голо­вою?! Та я б тебе такого і дня вдома не тримала – прогнала б геть! Ну добре, сиди ж ти дома, а я завтра в поле сама поїду.

– А як вовк прийде та кобилу з’їсть? – питає чоловік.

– Там видно буде, не дурніша від тебе.

– А як вовк догадається, що ти баба, що тоді будеш робить?

– Та вже як-небудь обдурю його.

– Ти ж не забудь взяти мої штани і шапку.

– Та не вчи мене, чоловіче, не вчи! Я вже сама знаю, що робити!

На другий день рано на зорі встала жінка, наділа штани, шапку і чоботи

чоловікові та й поїхала в поле з сохою. Пройшла вона борозен з десяток, ди­виться – іде вовк. Прийшов і каже:

– Ох, чоловіче, набрався ж я горя. Мало, було, з голоду не здох. Піти по ліки не здужаю і послать нікого. Через те прийшлось лежать, поки само зажи­ло. А тут іще мухи прокляті так набрид­ли – лізуть і лізуть. Ну, чоловіче, тепер черга за тобою, давай будемо тобі різа­ти.

– О, вовче, – відповідає, – та в ме­не їх уже давно нема.

– Хто ж тобі відрізав?

– Та ловив я порося на заріз, а воно, кляте, побігло під ворота, а я нагнувся за ним, так свиня, бісове стерво, як рвонула… Ти, вовче, не повіриш – не те що яйця, а весь потрох вирвала, разом з матнею!

– Ану ж покажи, чоловіче!

Жінка спустила штани, сіла, розка­рячила ноги…

Бачить вовк, а в неї така рана, що й шапкою не закриєш! Він аж здригнувся ввесь:

– Ой-йо-йой, чоловіче! Та як же ти терпиш?! Я нічого не робив, і то мало не здох. Кидай, кидай свою роботу, тобі тепер не можна нічого робить! А то ра­ну свою ще більше роздереш, тоді вже тобі ніщо не допоможе. Ти краще ляж отут і не ворушись, а я піду тобі ліків дістану. Якщо будеш смирно лежать, воно скоро заживе. Я разів зо три пома­жу – так затягнеться, що й не видно бу­де, де та рана була. Стане краще, ніж на цілому.

Побіг вовк по ліки, а зайця приста­вив мух відганяти, щоб, бува, червів у рану не насадили. Сів заєць біля жінки та так пильнує, чи не летить яка муха. Тільки що та налагодиться сісти на ра­ну, а заєць вухами – лясь! лясь! – поміж ногами. Та й знов пильнує.

Лежить жінка і думає, як то можна обдурить і зайця, і вовка. А то бісів вовк іще, чого доброго, і справді знай­де таких ліків, що все заросте і затяг­неться. Що ж їй тоді робити, а що ро­бити чоловікові?! Та він її з дому про­жене!

Лежала, лежала жінка, а тоді поти­хеньку: пу-у-у! Заєць вуха підняв і пиль­но прислухався. Вона другий раз, уже дужче: пу-у-у-у! Заєць аж підскочив, та все ж таки не втік. Жде, що далі буде. А жінка дулась-дулась – та втретє! Та з усієї сили!

Наляканий заєць стрімголов кинув­ся навтікача, через поле та в ліс, аж ку­рява за ним піднялася! Біг, біг лісом, біг, біг – та й зустрів вовка.

– Чоловік, – говорить, – від рани лопнув!.. Так і розірвало його!..

– Ну що ж, – каже вовк, – туди йому й дорога. Менше нам клопоту буде, а йому муки.

Отак вдалося жінці перехитрити вовка. Кобила залишилася жива, чо­ловік з яйцями та й вона при своїм інте­ресі.

казка з журналу «Лель»

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.